— А вгадала, вгадала ж!
Він не міг їй брехати і признався:
— Коли казати правду, то до театру чомусь мені не дуже...
— А хочеш теж правду?
— Яку ж?
— А таку! Я вже бачила цю п'єсу! Зі своїми дівчатами. Там така нудьга. Сидять і лічать копійки. Мов подуріли. А я терпіти не можу, коли в книжках або отак у п'єсі, в кіно — скнари. Хіба не набридають ці копійки? Людині хочеться відпочити душею, хочеться чогось незвичайного, а тут...
Твердохліб нічого не розумів.
— Але ж ти хотіла, щоб ми...
— Хотіла, щоб і ти побачив!
— Навіщо?
— А може, щоб побачити тебе. Хіба я знаю? Ти ж теж тільки й знаєш, що лічиш копійки. Хто скільки вкрав, хто на скільки завдав збитків...
— Там не копійки — мільйони...
— Хіба не однаково?
— З погляду закону, злом є присвоєння і чужої копійки, і мільйонів. Але це не означає, що люди, які стежать за дотриманням законів, підходять до справи формально і не вразливі й глухі до страждань, як це іноді про них можна чути. Власне, й те, що зветься злом сьогодні, в майбутньому може виявитися добром або ж було вже колись добром у минулому. Слова й поняття змінюються так само, як люди. Навіть таке страшне слово, як "вбивство", можна кваліфікувати по-різному.
Здається, вони щасливо уникнули заманливого сяяння театру, не дали святковому натовпу затягти себе до гостинного входу, непомітно пішли довкола скверу, тоді опинилися вже й у самому сквері біля фонтана. Мокрий пісок у них під ногами, плюскотів дощ у широкій чаші фонтана, спливав різнобарвними сльозами по вигнутих спинах розставлених у сквері лавочок. Наталчина рука, за яку вище ліктя тримався обережно Твердохліб, була тепла і якась мовби довірлива.
— Я не люблю згадувати слідств, справ, процесів,— говорив він далі, бо Наталка мовчала, а ходити під дощем і мовчати обом якось не випадало, тоді вони стануть схожі на пенсіонерів або на розсварене подружжя.— Але один суд... Він не зникає з моєї пам'яті ось уже багато років... Може, і юристом я став саме завдяки йому, хоч тоді ще не думав про те, та й ніколи, здається, не думав... Хіба ти думала стати радіомонтажницею, скажімо?
-г— Я хотіла актрисою.
— Актрисою?
— А що? В школі грала у всіх п'єсах! І тут би не провалилася. Твір написала найкраще, усні — теж. А на етюдах мене зарізали.
— Може, сядемо? — запропонував Твердохліб.
— Однаково мокнути! — легко згодилася Наталка. Вони сіли, і тепер він відчував не тільки тепло її руки,
а мовби всього тіла, бо Наталка притулилася до нього, стала ще меншою, тоншою і, мабуть, уперше за все їхнє знайомство приступнішою.
— Я тоді вчився у ремісничому,— глухо почав Твердохліб, і від тих його слів Наталка ожила, стрепенулася, її маленьке личко з цікавістю наблизилось до його очей.
— Ти? В ремісничому? Де? В якому?
— Ну, це давно. На трамвайного слюсаря. Власне, я можу бути слюсарем хоч сьогодні... А тоді ще тільки вчився. А ти ж знаєш, як у ремісничому. Тільки й думаєш: куди б рвонути! Ми бігали і в кіно, і на базар, і до Дніпра, і на стадіон, і просто так... А тут хтось із хлопців почув про суд і — гайда до суду! Гайда — то й гайда! Виявилося: вбивство. Людей — страх, ми вже насилу втовпились. Треба б нас туди не впускати, та ніхто не затримав. Так воно й вийшло... Ну, ми до суду вже бігали й перед тим... Так, для розваги. Дурні були, не розуміли страждань. Бо що таке суд? Людський бруд, людська недоля... Злочинці здебільшого — це найнещасніші люди... Хіба я це тоді міг знати?.. Ну, а на цьому суді... Як з біблії. Каїн убив Авеля. Мати — вдова. Чоловік загинув на війні. У неї два сини. Молодший — гарний хлопець, будівельник, прекрасний працівник, уже мало не Герой Соцпрацк А старший не вилазить з ув'язнення, якийсь виродок, п'янюга, бандит. Після останнього строку повертається до матері, п'яний зустрічає молодшого свого брата, сварка, він б'є брата ножем просто в серце — смерть. Суд іде цілий день, але що тут судити? Вбивство за обтяжуючих обставин, з хуліганських мотивів, виклик суспільству і всьому найсвятішому. Вбивця вівся на суді нахабно, так ніби й не брата рідного вбив, а ворога. Ну, що з таким? Суд довго радився, але вирок був уже у всіх на устах: смерть убивці! Всі, хто був у залі, зустріли вирок оплесками. Я теж ляпав у долоні щосили. Всі підвелися зі своїх місць, схвалюючи справедливий вирок. Сиділа тільки одна жінка в першому ряду. Мати отих двох таких неоднакових синів. Ну, я тоді був молодий і дурний і нічого не розумів. Побував на суді, наче в цирку. Був і забув, згадалося вже згодом, коли вчився в юридичному, коли порозумнішав, коли побачив, що таке життя, тоді згадався той суд не знати чому і як, але я вже не міг його забути. Я згадав матір, яка сиділа, коли над нею ляскали долонями чужі люди, побачив з відстані років і свого життєвого досвіду цю жахливо нещасну і самітню жінку, і жах заволодів мною, може, так само, як тією матір'ю. Я подумав, що вона пережила тоді, коли один син перед її очима вбив сина другого. Я подумав про те, якою самітною мала вона бути після загибелі свого чоловіка. Але в неї лишалася надія і радість: сини. Тепер сталося найстрашніше: брат убив брата. Суд, закон, кара. Суспільство не прощає. А вона, мати? Чи її спитав хто-небудь? Чи вислухали її думку в процесі судового засідання? Чи подумали про неї, про її долю, про її нелюдську самотність, на яку приречена вона тепер після цього вироку? Бо навіть син-убивця все ж лишається для неї сином, єдиною близькою істотою на світі, її кров'ю — найпроклятішою, але й найдорожчою.
Я пам'ятатиму той суд, поки й житиму. Коли я згадав про нього? Коли зміг побачити те, чого не міг побачити тоді через свою дурість, своє хлоп'яцтво, незрілість і душевну черствість? Не знаю. Тепер я часто думаю: може, ліпше б убити мене, аніж убивати інших? Я ніколи не зможу звикнути до чужих смертей і часто думаю, що легше було б умерти самому...
І дивно: я забув і про той суд, і про ту нещасну матір, якось воно не зачепилося ні в пам'яті, ні в серці, щезло безслідно, а тоді зненацька народилося знову, постало перед очима, але вже просвітлене розумінням, досвідом, ще чимось, для чого не можу підібрати й назви.