Проклинав себе за те, що пішов до Савочки додому. Звабився сусідством. Закон збереження енергії. В такому настрої треба було б до Семибратова, але до того — через усе місто, а ми звикли економити зусилля. Лінощі тіла і лінощі душі.
Ах, як йому треба було б сьогодні до Семибратова, в його тісну трикімнатну квартирку на масиві, де на нього одразу налетіли б два лобаті чорноокі хлопчики і повисли на ньому з криком: "Дядя Твердюня!", де господиня дому Тетяна Іванівна, цнотливо проносячи по тісній мало-метражці свої високі груди, зустріла б його, як це вміла тільки вона, гарно, вишукано, мило і мерщій покликала б свого Владьку, Владлена Дмитровича, себто їхнього Семибратова.
Така дружина дає натхнення не тільки своєму чоловікові, а й його друзям, але Твердохліб, мабуть, цього вечора не потребував натхнення, може, тому йому було легше дивитися на маслакуваті ноги Савоччиного чоловіка, який натхнення вбивав навіки.
Семибратов з'явився в їхньому відділі років п'ять чи шість тому. Приїхав з півдня, був слідчим обласної прокуратури, там його помітили і перевели до столиці. Не було в ньому ні заздрощів, ні інтриг, ні зрадливості, а коли помічав це в іншому, то повільно й спокійно починав боротися і вже не відступав. Два роки тому його обрали секретарем партбюро. А ще до того вони зблизилися з Твердохлібом. Зблизитися з Семибратовим було не так просто. Цей чоловік зникав на цілі місяці, його буквально роздирали, звідусіль просили прислати тільки Семибратова, бо Владлен Дмитрович, як виявилося, вважався неперевершеним фахівцем по розслідуванню найтаємничніших убивств. Бачитися з ним, вибрати час для дружньої бесіди, десь усамітнитися — де, коли, як?
І все ж вони з Твердохлібом знаходили ті кілька днів на рік, користалися з тих незначних послаблень, які дарував їм обов'язок, і зустрічалися чи то вдома у Семибратова, чи десь у місті, чи на концерті (Семибратов любив музику) або на якомусь вечорі. Об'єднало їх читання. В своїх безкінечних мандрах по республіці, рятуючись од нелюдського напруження і всіх тих жахів, з якими неминуче стикався в процесі розслідувань, Семибратов кожну вільну хвилину віддавав читанню. Завжди тягав з собою цілу валізу книжок, вперто вірячи, що не вбивства, кров, підлота й підступність, а правда й краса завжди були головним у людському житті, були і завжди будуть.
На відміну од Твердохліба Семибратов читав тільки прозу, поезії якось ніби лякався, чи що, а може, надавав перевагу прозі завдяки більшій її предметності, конкретності, сказати б, точнішій наближеності до щоденного життя, в яке він був занурений аж надто.
— Я люблю читати,— казав він Твердохлібові,— як чеховський лікар Рагін з "Палати № 6". Може, це суто фахове. Переслідуєш убивць у сподіванні, що поменшає смертей на світі, а їх стає дедалі більше, але ти не опускаєш рук і вперто борешся далі. Я не боровся за визволення Батьківщини, не став видатною людиною, не відзначався високими талантами, але ще змалку збагнув ту велику істину, що життя вимагає від людини великої мужності й ще більшої доброти. І мовби само собою склалося так, що я став боротися за життя, переслідуючи вбивць. Зла кров убивств. Вона відкидає людство на цілі віки назад, до печер, у нори, до чотириногості й плазування, її треба не боятися — ненавидіти і думати про людське безсмертя. Як той же чеховський лікар Рагін, який любив читати і думав, чому людина не безсмертна. А коли, побитий сторожем у палаті, вмирав, то думав про безсмертя мить одну: "Табун оленів неймовірно красивих і граціозних, про яких він читав учора, пробіг повз нього". Я ловлю цей табун! Це моє покликання і все життя!
Семибратов пережив Ленінградську блокаду. Коли почалася війна, йому було шість років. Батько загинув на фронті, з матір'ю малий Владлен пережив два роки блокади, які навіть на відстані десятиліть зливалися в суцільний жах холоду й голоду, найперше холоду, бо це перевищувало всі людські можливості. Дві зими, що тривали по шість, а може, й по сім або вісім місяців,— цього просто незмога уявити сьогодні.
Він пам'ятав ту страшну ніч, коли мама навіщось замкнула двері їхньої кімнати зсередини, замкнула звечора після настання комендантської години, а десь під ранок у сні або й зовсім без сну, мовчки, тихо й страшно вмерла. А Владлен уже звиклий до смерті, але злякавшись неземного холоду, що віяв від маминого тіла, спробував був розбудити маму, сподівався, що вона все ж не полишить його, прокинеться, зітхне, застогне, тяжко підведеться і знову стане захищати свого хлопчика...
Марно й безнадійно.
Тоді він кинувся до дверей, вхопився за ключ, спробував повернути його в замку,— і не зміг, не вистачило сили, не мав у своєму маленькому тілі нічого, крім розпачу вмирання.
Він не міг навіть битися у двері: тіло було таке невагоме, як повітря.
Солдати витягли його крізь вікно, висадивши раму. Був синій, легкий, нерухомий, але живий. В ешелоні ленінградських дітей його везли на Велику землю. Пам'ятав товарняк, нари, розпечену "буржуйку", від якої вони не могли відійти і всі пообпікали собі руки.
Відтоді нічого на світі не боявся, крім холоду. Майже не їв хліба, бо все здавалося йому, що десь є голодні діти і він з'їдає їхній шматок.
— Яке жахіття в світі! — казав Семибратов.
Силове поле чистоти й правди відокремлювало його від усіх дрібних і нещирих людей. Невидимий бар'єр. Непереборна відстань. Багатьох це дратувало, але що вони могли протиставити цьому чоловікові?
Твердохліб був вдячний Семибратову за те, що той подарував йому свою прихильність, вважав це найдо-рогоціннішим даром, та водночас і карався в душі, що не вміє належно поцінувати й скористатися тим даром.
Так сталося і тої ночі, коли заблукав до Савочки, а тоді не спав цілу ніч, карався і каявся, обіцяв собі, що вранці піде до Семибратова, і все йому розповість, і не злякається його осуду, витримає докірливий погляд і ще докірливіше улюблене його слово: "Жахіття!"
Вранці, прийшовши на роботу, довідався, що Семи-братов уночі вилетів кудись для розслідування вбивства, Савочку знов забрала "швидка допомога" (тільки соціалізм з його безкоштовним лікуванням може терпіти таких працівників!), вирішив зустрітися з Борисогліб-ським.