— До речі, тут уже був з вашої цієї... прокуратури. Твердохлібові засмоктало під грудьми.
— Це якесь непорозуміння.
Асистентка розстрілювала його своїми трикутними очима. Не знала ні жалощів, ні співчуття.
— Ніякого непорозуміння. Він почав з того, що показав мені своє посвідчення.
Твердохліб похопився:
— Я теж мав би. Пробачте...
— Не треба,— недбало махнула прекрасною своєю рукою Лариса Василівна.— Хіба це міняє справу? Ваш попередник принаймні намагався довести, що він мужчина. Наговорив мені купу компліментів, потирав тут руки, так ніби збирався мене з'їсти, а про мету візиту сказати побоявся.
Твердохліб куснув собі губу. Нечиталюк. Його "почерк". Прийшов, поглянув, злякався і побіг до Савочки. А той звалив цю неприємну справу на нього, Твердохліба. Підставляй спину і шию. Щось йому підказувало, що тут доведеться підставляти ще й голову, але він не звик вірити передчуттям.
— Повірте мені, що коли б не ця заява,— почав Твердохліб нерішуче.
— Ви хочете сказати, що на професора прийшла анонімка, і ви...
— Заява,— уточнив Твердохліб.
— Наклеп і наклеп! — не дослухавши його до кінця, зробила вона висновок.— Звикли обкидати брудом вся і всіх. Вважаємо, що вчимо людей грамоти, насправді ж просто плодимо цілі зграї анонімників. Якби анонімок ніхто не читав, їх би не писали. Попит породжує пропозиції.
— Це не анонімка,— втомлено промовив Твердохліб і назвав прізвище Масляка.— Його дружина вмерла у вашій клініці. Це так?
— Хіба вона одна вмерла? Щодня повсюди вмирають люди. Бувають випадки, коли медицина безсила. Ви це знаєте. І всі знають. Лікарі перші приймають на себе удари смерті. І ніхто не думає, якою ціною це їм дається, як ніхто не згадує про ті випадки, де медицина рятує людей від смерті.
— Це ваш обов'язок.
— Ага, наш. Хіба тільки наш? А решта людей, вони що? Повинні вкорочувати віку одне одному, в тім числі й медикам, і таким людям, як професор Костриця?
— Йдеться про інше. Зловживання своїм службовим становищем неприпустиме будь-де і для будь-кого. Ви мене розумієте? Заявник посилається на оплачену домовленість з професором Кострицею. Оплачену, розумієте? Він посилається при цьому на свідків.
— Ще й свідки? — Різьблені губи скривилися ще зневажливіше.— Свідки чого?
— Він називає вас.
—. Ах, мене? І ви прийшли сюди, щоб я свідчила проти професора Костриці?
— Я нікого не примушую. Ставлю вас до відома. Це мій обов'язок.
— Ваш обов'язок — заважати людям працювати! Псувати їм настрій, перепсовувати все життя! І яким же людям! Найціннішим.
— Мій обов'язок — знаходити істину,— тихо сказав Твердохліб.— Ви ж бачите, що я не став на шлях формальний, а прийшов просто, може, й порушуючи заведений порядок...
— І де ж ви хочете знайти істину? В людських нещастях?
— Загалом кажучи, скрізь. На жаль, і в нещастях. Достоєвський казав: "В нещастях ясніє істина".
В трикутних очах хлюпнулося щось схоже на переляк.
— Ви страшний чоловік. Приходите з прокуратури й цитуєте Достоєвського?..
— А кого б же я мав цитувати? Може, Торквемаду? Запевняю вас, що в працівників прокуратури далеко не такі лихі наміри, як їм дехто приписує. Це йде від незнання.
— І ви прийшли мене просвітити? Може, й професора Кострицю теж? Хотіла б побачити, що він вам відповість на ваше просвітництво!
— На жаль, мені не вдалося домовитися з ним про зустріч...
— Вам не вдалося, то я вам влаштую цю зустріч.
— Коли? — мимоволі вихопилося в Твердохліба.
— Коли-коли! А хоч зараз!
Вона відчинила двері асистентської, випустила Твердохліба в білий, стерильно чистий довжелезний коридор, тоді, випередивши його, повела за собою до одних сходів, до других, нижче й нижче, у двір клініки, тонко вигинаючись усією постаттю, ваблива й небезпечна, як змія. Назустріч їм траплялися люди в білих халатах, чоловіки й жінки, всі зупинялися, щоб пропустити Ларису Василівну і її супутника, всі вклонялися, робили це мовчки й шанобливо, і Твердохліб збагнув, що тут її влада необмежена, може, й не влада, а диктатура. Подумав, як то небезпечно давати вродливим жінкам бодай невеличку владу: вона неодмінно переросте в диктатуру, в деспотію, в чортзна-що! Ну, гаразд, це про жінок вродливих. А коли невродливі? Що сказав би йому на такі роздумування їхній залізний Савочка?
Твердохліб насилу встигав за асистенткою. Поруч з цією жінкою надто гостро відчував свою глевтякува-тість, невмілі рухи й слова, загальну свою чоловічу непривабливість і пересічність. Ну, Нечиталюк, ну, вплутав його в халепу!
Біла тонка постать вигойдувалася перед очима загрозливо і мовби аж зловісно. Маятник краси і безнадії. Як для кого. У одних надія відбирається навіки, іншим її обіцяно чи то на короткий час, а то знову ж таки довічно. Де, коли і від кого? Не має значення. І взагалі для нього нічого не має значення, крім чергової справи, яку повинен вивчити, розглянути, розплутати, довести до логічного кінця. А який тут логічний кінець? І чи є тут взагалі якась логіка?
У таких невеселих роздумах Твердохліб слідом за Ларисою Василівною спустився з третього поверху широкими, вичищеними, мов для прийому генералів, східцями і опинився в дворі під високими тополями, серед відвідувачів, більшість з яких становили, ясна річ, чоловіки, а серед них маленький хлопчик, який, мабуть, недавно тільки навчився ходити, бо ступав маленькими ноженятами нетвердо, хоч і зухвало, і голову нахиляв так, щоб бачити землю хоч краєм ока, й стежив за дорослими, хизувався перед ними своїм умінням, розважав їх у їхній стривоженості — видовище таке несподіване і зворушливе, що Твердохліб і собі зупинився й став дивитися на хлопчика.
Лариса Василівна відчула, що він не йде за нею, теж зупинилася, почекала, поки Твердохліб поволі наблизився, познущалася:
— Хіба працівники прокуратури теж люблять дітей?
— Все може бути.
— Невже ви багатодітний батько?
— Чому б і ні?
— Але, здається, ваша дружина не користувалася послугами нашої клініки?
— Не всім же випадає таке щастя. До того ж у моєї дружини дівоче прізвище.
Вона мовчки пішла далі.
Перейшли ще в один дворик, уже не під тополями, а під крислатими горіховими деревами, Лариса Василівна відчинила майже непомітні двері, впустила поперед себе Твердохліба, увійшла сама. За дверима був простор-ний темний хол, і тиша, самотність, схимництво. Заховався ж професор!