— Давайте домовимося так,— сказав він.— Сьогодні ми знайшли негорюнчиків, а вже завтра я почну вам про них розповідати. Згода?
— А хто ж вони такі?
— І звідки?
— Цього я вам сьогодні не казатиму, а скажу тільки, що негорюнчиків ще можна б назвати рівнодітками, щоб вони зрівнялися з вами, хоч які ж вони діти, коли їх не можна нікуди подіти? Отже, перше ви вже знаєте: негорюнчиків не можна нікуди подіти. А тепер — до завтра.
Вся зима пішла в них на негорюнчиків.
Хто вони? Негорюнчики живуть повсюди, але кожен має своє ім'я. Київський негорюнчик колись привів сюди нашого пращура і показав горби над Дніпром і широкі заплави там, де з Дніпром зливається Десна, і вічні праліси, і безмежні степи.
Як ростуть негорюнчики? Те, що росте, вмирає. Коли є початок, то неодмінно буде й кінець. А негорюнчики просто є. Тому в них немає пам'яті. Вони висять у часі, вони завжди однакові, і серце у них ніколи не стискається від страху. Це негорюнчики вигадали пісеньку "Не страшний нам сірий вовк".
— А злі королі не могли відрубати голови негорюн-чикам? — питав Валера.
Відрубати голови негорюнчикам ніхто не може, бо в них, власне, і є самі тільки голови, а більше нічого. Розстрілювати теж незмога, бо навіть найменша куля пролітає побіля негорюнчика, не зачіпаючи його. А вже що казати про кулю велику, снаряд, бомбу. Атомної бомби негорюнчики теж не бояться: адже вони існують поза атомами. Єдине, чого бояться негорюнчики, так це їжака з його колючками. І найстрашніше для них, коли їжаки б'ються між собою. Жах!
Негорюнчики не знають "дай" і не знають "я". У них все зливається з усім, а вони завжди посередині, як поплавки на воді. Може, їх ще назвати поплавоч-ками?
Згоди на це ніхто не давав, тож Твердохліб мав далі впорядковувати вигаданий ним світ негорюнчиків.
У них немає днів народження, отож немає і ніяких свят, бо всі свята беруть свої початки від чиїхось народжень: людей, подій, держав, речей. У негорюнчиків кожен робить що хоче, і їсть те, що йому до вподоби, не ждучи свята чи там ще чогось.
Вони ніколи не женуться і не втікають, бо вони не ждуть і не бояться.
Чи цікаве їхнє життя? Вони не знають цього слова. Зате вони добрі до всього світу.
Вони все бачать, усе помічають, усе знають і часто думають собі: "Яке нещасливе все те, що більше за нас, і яке щасливе все маленьке". Вони співчувають людям, яким треба рости і розвиватися, їсти, одягатися, будувати будинки, змагатися з природою і один з одним, через що вони хворіють, їх кривдять, убивають і на них навіть вигадане страшне слово "війна". А в негорюнчиків усі хворощі й пошесті, всі нестачі й лиха, всі загрози й жахи топчуться під ногами. У людей же ноги занадто великі, і тому всі нещастя з-під них виприсають непо-топтані.
Можуть сказати: але ж є ще великий світ і в ньому воля. Як же негорюнчики зі своїм занадто маленьким світом? Вони вважають, що ліпше, коли світ такий маленький, щоб неволя в ньому й не вмістилася. Але то тільки для них. Великого світу вони не заперечують і завжди присутні в ньому. Вдень вони живуть на землі серед маленьких діток, а вночі, коли діти сплять, негорюнчики злітають у небо і світять звідти своїми золотими очима. Люди звикли називати їх зорями, астрономи навіть доводять, ніби то велетенські вогняні кулі В ГЛИбинах космосу, але то омана. Коли б це було насправді, то космонавти давно б усі погоріли, а вони живі повертаються на землю. І безсмертними негорюнчики стали завдяки тому, що живуть одразу й на землі, і на небі. Коли люди навчаться жити так само, вони теж стануть безсмертними.
— Ага,— сказав Валера,— а як негорюнчики обіймуть своїх діток, коли в них немає рук?
Про це Твердохліб якось не подумав. Може, тому, що самого не дуже часто обіймали?
Принаймні тепер був він досить далеко від думок про обійми. Мав терпіти Мальвінину відчуженість і зневагу і не знав, доки ж. Єдиною втіхою для Твердохліба були його дві таємниці і від Мальвіни, і від Савочки, і від усіх на світі: малий Валера, який восени повернеться з літніх таборів, і вимріяна смаглява жінка, яка, може, ніколи й не обізветься, але ж однаково присутня в його житті самим фактом свого існування.
Приємно тішити себе думкою, що життя людини невпинно збагачується, та чи не намагаються водночас якісь таємничі злі сили щоразу виривати з життя особливо дороге і цінне, і ти щосили пробуєш відновити втрачене або хоч маєш надію відновити.
"Тупикову" справу в нього забрали. Хтось вирішив, що Твердохліб занадто суворо поставився до всього, і справу доручили докінчити Гладкоскоку. Хай демонструє своє невичерпне почуття гумору!
Таємничим чином (хоч ми й уміємо зберігати службові таємниці, проте...) про це стало відомо Мальвіні, і вона влаштувала Твердохлібові "сцену біля фонтана".
— Мені, звичайно, немає ніякого діла до твоєї роботи,— холодно кидала вона словами, ходячи по кімнаті перед Твердохлібом, який сидів, як завжди, з книжкою в руках.— Але чи не здається тобі, що ти починаєш ганьбити прізвище Ольжичів-Предславських?
— По-моєму, я ще не перейшов на ваше прізвище,— обережно нагадав їй Твердохліб.
— Однаково. Ти вважаєшся моїм чоловіком. Усі це знають. Завтра іменини в моєї завідуючої відділенням, там ждуть, що я приведу свого чоловіка.
— Чоловіка чи слідчого з особливо важливих справ?
— То й що? Он у моєї шкільної подруги чоловік — письменник. Нічого не написав, ніхто його не знає, але ж письменник! Це звучить. І слідчий теж звучить. Але ж ти ніколи не мав чим похвалитися перед людьми!
— Хай читають Юліана Семенова або Жоржа Сіме-нона. Там герої, генії і аристократи розслідувань. А я чорнороб.
— Я виходила заміж не за чорнороба.
— Згодься, що виходила все ж ти, а не я.
— Я легко можу знайти собі нового чоловіка!
— Можеш.
— Якого захочу!
— Якого захочеш.
— Але я не шукаю! — закричала Мальвіна.— Не шукаю і не хочу! Мені це все набридло. І ти повинен бути вдячний.
— За що? За те, що тобі все набридло?
— Ах, ти не здатен зрозуміти!
— Виходить, дурний.
— Аби ж то! Але ти не дурний, на жаль, ти не дурний, і це мене найбільше дратує. Всі розумні сліпі. Нічого не бачать, окрім свого розуму. Озирнися! Де ти живеш? Поглянь, як живуть люди! Тобі сорок років, а що ти маєш, окрім своєї голови, яка нікому не потрібна? Черевики зі стоптаними підборами?