— Теодор, невже це правда? Невже він вам... про прізвище і дитину? Він зовсім збожеволів! Адже йому відомо, що в Мальвіни ніколи вже не буде дітей! Невже він забув про це? Яка ганьба! І яка, зрештою, непорядність!
Твердохліб якось не міг перейнятися тещиним трагізмом. Йому стало навіть смішно. Ну який він до біса Теодор, коли він Федір з Куренівки, та й годі! Вже коли так, то могли б звати його Діодором Сіцілійським абощо. В цій родині, де все пронизано історією, воно було б доречніше. Та вже хай. Мовчки вклонився Мальвіні Вітоль-дівні, безрадно розвів руками: що тут казати і чи й треба щось казати?
Голився, вмивався, дивився у вікно ванної кімнати. Переваги давніх будувань: вікно у ванні, простір, зручності. Можна все життя дивитися на Львівську площу, спостерігати зміни, які на ній відбуваються, і, може, мимоволі нотувати зміни в самому собі. А площа що? Колись був базар, власне, ще зовсім недавно. Тоді збудували неподалік критий ринок, а тут зробили голу площу, на якій ставили поливальну техніку, досить незграбну, а взимку ще незграбніші й неоковирніші снігоочисні машини. Тоді хтось задумав поставити в цьому не дуже просторому місці велетенську бамбулу Будинку торгівлі, а навпроти втулили Будинок художника, затиснувши вулицю так, що ні машини, ні пішоходи не могли прорватися крізь вузьку горловину. Хто міг так проектувати і навіщо? Найдорожче в Києві — простір. Отой, з зелених гір на Задніпров'я і Задесення, в безмежжя до Чернігова, Смоленська, Новгорода, а в другий бік — у степи до самого моря. Заткнути вулиці і обставити площі, роблячи з них кам'яні мішки,— це знищити Київ, вбивати його клітина за клітиною. Позбавити місто його розкиданості, нестримності простору однаково, що закувати людську душу в кайдани непотрібних обмежень і безглуздих заборон. Втрачені краєвиди те саме, що втрачені людські душі.
Твердохліб упіймав себе на тому, що переступає межі порядності, які давно і твердо визначив. Чи можна перекладати відповідальність за свої дрібні невдачі й клопоти на плечі історії, держави, людей, родини? Отож не ремствуй, будь мудрим і терпеливим. Так він умовляв себе, хоч і знав, що не перестане ремствувати в душі, бо відзначався безпощадною правдивістю дисциплінованих і роботящих.
— Прийшов узяти роботу,— сказав Твердохліб Нечиталюкові, перестрівши того перед канцелярією їхнього відділу.
Чомусь тільки тепер подумалося, що в Нечиталюка всі прикмети великого чоловіка: булькатий, як Вергілій, потирає руки, як Бернард Шоу, затаєний, як Гоголь, вірнопідданий, як Гете. Якби ще хоч трохи талановитості. Але який же талант зміг би терпіти шовкову диктатуру Савочки?
І тут Нечиталюк, мовби відплачуючи Твердохлібу за такі думки, затяг його до свого кабінету, всадовив, побігав довкола, потираючи руки, тоді таємничо повідомив:
— Старий, Савочка знов у лікарні, але мене обдаровано милістю і благодаттю!
— Якою ж?
— Тепер я знаю, кого намічено в наступники Савочки!
— Хіба є така сила, що усунула б Савочку?
— На жаль, на жаль. Зветься: закони природи. Всі ми смертні і... Хтось завжди має успадкувати черевики покійного...
— Ти забув, що тут може йти мова про жіночі черевики.
— Старий, Савочка носить тільки чоловічі! Як черниця. Так що не відкрутишся.
Твердохліб гмикнув.
— Тепер у тебе додасться роботи?
— Тобто? Не вловив гумору.
— То ти копав під Савочку, тепер доведеться ще й під мене.
— Старий, за кого ти мене маєш!
— За того, ким ти є. Типовий заступник у типових обставинах. Ти думав про те, що в порядних інституціях заступників не повинно бути взагалі?
— Як то не повинно бути?
'— Дуже просто. Коли вже називати, то помічниками абощо. Як у прокурорів. А так незрозуміло.
— А як ти думаєш,— зазираючи Твердохлібові в очі, нахилився над ним Нечиталюк.— Хто такі генії? Не зможеш відповісти, бо ніхто не знає. Я скажу тобі. Генії — це заступники нездар. Чуєш: заступники, а не помічники!
— Виходить, ти геній? А я вважав, що справжній геній своєї справи в нас — тільки Семибратов.
— Слухай, не згадуй мені про Семибратова!
— Шкода, що його зараз немає тут.
— А ти помітив, що його ніколи немає? Завжди — невідкладні справи. Савочка знав, кого рекомендувати секретарем партбюро.
— Обирали Семибратова ми.
— А турбується про вас хто? Нечиталюк. Потрібні докази? Ось я подумав про тебе і підготував тобі дві геніальні справи на вибір. Одна про науково-дослідний інститут, де два роки писали липові звіти про важливі розробки для народного господарства, а самі й пальцем не ворухнули, тим часом лише премій гребонули дев'яносто тисяч.
— До вчених я не піду, ти ж знаєш,— втомлено сказав Твердохліб.
— Друга справа — тупикова. Передав нам народний контроль.
— Хочеш загнати мене в тупик?
— Старий, тільки ти зможеш вибратися з цього тупика!
— У нас є Фантюрист, той знає способи, як вибратися навіть з дна океану.
— Тут потрібен твердий реаліст, як ти. Береш?
— Гаразд. Давай уже той тупик.
Як полководець оглядає місце бою, так Твердохлібові треба було спершу поглянути на людей, з якими матиме справу в їхньому, сказати б, природному середовищі, в їхній звичній обстановці, самому побувати на місці дії. Цього правила свого ніколи не зраджував, так повівся й цього разу, довго добирався різними видами громадського транспорту до організації, що відала заготівлею вторинної сировини, подорож без радості в душі і навіть без втіхи для ока, бо довелося побачити, може, найбруд-ніші і найзанехаяніші околиці Києва, запаскуджені й запацьорені, обставлені незграбними допотопними будуваннями, складами, загорожами, завалені купами сміття, іржавого заліза, якихось уламків, паліччя, ганчір'я.
Але там, куди їхав Твердохліб, усе було як у людей: контора, Дошка пошани, графіки, об'яви, приймальня директора, секретарка в модній "марльовці", телефони, сновигання заклопотаних людей.
Директор був молодий, якийсь несерйозно-блондини-стий, з нахабними хлоп'ячими очима. Твердохліб привітався, показав йому посвідчення.
— З прокуратури? — здивувався той.— Та в мене вже тут нарконтроль усі кишки вимотав!
— Передали справу нам,— пояснив Твердохліб.
— А що це означає?