— Ви хочете сказати: ваша дружина член ДТЛ?
— Не те. Чужа жінка, уїхала сюди. Порадила мені
— Тобто як це — чужа, порадила?
— Звичайно і просто. Як людина людині.
— Дозвольте, дозвольте. Я цього абсолютно не розумію. Абсолютно... Наше товариство... Наш "Південний комфорт" має репутацію високоморального...
— Я не маю наміру знижувати моральність вашого "Південного комфорту".
— Але ж ви сказали: чужа жінка.
— Ви допитувались — я сказав. Це трохи смішно.
— Нічого смішного. Навпаки. Абсолютно навпаки.
— Ви не зрозуміли. Це вже суто особисте. Бачте, моє життя'склалося так, що весь час я допитуюся в людей. Ну, в різних людей. А тут вийшло навпаки. Тому я... Ну, ви повинні мене зрозуміти...
— Тобто ви хотіли сказати...— Шуляк тепер не приховував своєї зверхності.— Ви хотіли мене... але, до вашого відома, в нас тут немає жодної жінки! Абсолютно жодної!
("Тоді навіщо ж я сюди прителіпався?" — подумал рея Тверд охлібові).
— Ви ж своїми... гм... може, ви хотіли сказати, що ви... гм... мало не слідчий?
Твердохліб ще не схаменувся від звістки, що його обдурено, що Наталки тут немає, що він знову став жертвою її крутійства і лукавства, її проклятої формули: "Не знаю, не знаю..."
— Навряд чи це має якесь...— промимрив він, але й цього було задосить для пронозливого директора "Південного комфорту".
— Ви слідчий і не кажете мені про це? — підводячись зі свого місця і виграючи всім безмежним спектром кіноакторських усмішок, загримів Шуляк.— А я з своєю недоречною... Але ж треба було одразу... Навіщо нам ця гра в кота і мишу? Я ж розумію! Я абсолютно розумію! Тепер кажіть: ви любите, щоб кімната на сонячній стороні?
— Всі ми тягнемося до сонця.
— Так я й знав. І уявіть собі: вже прикинув. Поверх?
— У вас їх тільки три.
— Я б радив другий.
— Коли радите, то не стану...
— Я сам вас проведу до вашої кімнати.
— Дякую. Навіщо ж?
— Ні, ні! І в їдальні покажу столик. Це столик мого Племінника. Місце мовби й непоказне, під стіною, одразу біля дверей, але престижне — абсолютно! Племінника немає, але всі знають... Там завжди сидять два Фундатори і ще два вільні стільці. Один для вас...
— Ви перебільшуєте моє значення...
— Мій обов'язок. І все, що треба,— просто до мене. Без церемоній. Ніхто не повинен... Я все розумію... Ніхто... Абсолютно...
—
Так Твердохліб опинився в казенній, як у готелі, кімнаті з лоджією. Ліжко, диван, чотири стільці, письмовий стіл, якісь тумбочки, шафочки, білий фаянс умивальника, нікельовані крани душової кабінки, пісна чистота, комфорт...
Приїхав, щоб жити тут? Ні, він приїхав до Наталки. Утікав од Києва, від обов'язків, од самого себе... І що ж знайшов тут, що знайде?
Відчинив двері в лоджію, сів на лозовий стілець, міцно склепив повіки, провалився в пітьму згадувань. Наталки не було. А коли буде?
Мав доволі часу.
Примхи пам'яті незбагненні. Пам'ять примхливіша за жінку. Вона не визнає законів, здорового глузду, простої доцільності, ієрархія понять їй чужа, послідовність ворожа. Іноді може видаватися, ніби пам'ять слугує нам, та це тільки омана, бо насправді ми слугуємо пам'яті, ми тільки знаряддя для її дивовижних вправ і вибриків, ми її раби й жертви.
Сміття пам'яті.
Його рідне місто. Осередки пам'яті, мов давно висхлі озера, загачені річечки, ручаї, струмки, зриті пагорби з реліктових глин, знесені будівлі, знищені цілі епохи і народжені епохи нові в кварталах, масивах, викликаних потребою і... модою. Чи ж довговічна мода? Але цей магазин поставлено, здається, навіки. По війні були й тут руїни. Тоді з'явилися риштування. Возили камінь і цеглу. Каменю така сила, ніби для єгипетських пірамід. Цілі поверхи рустиковано брилами рожевого й сірого граніту. І серед квадрів рустики скляні озера вітрин, бронзові височезні двері, пиха і розкіш на місці вчорашнього понищення, сквер з каштанами, що з'явилися за одну ніч, мармур і дзеркала за площинами вітрин. Царство різьбленого каменю, водянистий полиск дзеркал і паморочливий запах дикої волі. Магазин звався: "Хутра". Тут, у самому центрі Хрещатика, в найглибшій глибині праслов'янського града,— подих далеких лісів, тайги, тундри, Заполяр'я: білі й голубі песці, полярні лисиці, вузькоспинні делікатні соболі, чорнобурки, ніби зачаровані в просторі, зберігаючи в м'яких своїх вигинах кшталти мисливських плечей, на яких сюди принесені, тьмавий каракуль, шуби й кожухи, чорні чоловічі пальта, підбиті червоними лисицями, боярські боброві шапки з оксамитовим верхом, жіночі манто з якогось рудявого хутра, по-жіночому хтивого. Вперше тоді почув слово: норка.
Власне, Норкою звали сусідську дочку. Білотіла, рудоволоса, пухка, пампушиста. Волосся рудяве, як на отих манто. З хлопцями крутила, мов лисиця. Твердохліб не вкручувався і не закручувався. І не доріс ще та й не відзначався меткістю, якої вимагала од своїх партнерів Норка. Врешті підхопив її якийсь морський льотчик, і вона зникла з їхнього кварталу, зникла з Києва, а тоді, мовби їй на заміну, виникли в хрещатицькому магазині рудяві м'які хутра.
Тепер можна б сказати словами Пушкіна: "Следы невиданных зверей". Не зосталося й слідів. Вивіску "Хутра" зняли, повісили нову: "Головні убори". Важкі, як сковорода, картузи, незугарні шапки з якогось штучного творива, капелюшки з синтетичної піни. Піна хімії.
Однак у Твердохлібові вперто жив спогад про те давнє відчуття, здавалося, що в мармурово-скляному просторі магазину ще й досі витає той дух дикої волі, який вразив тоді його, малого, щоразу, йдучи Хрещатиком, завертав до магазину, так ніби сподівався віднайти навіки втрачене, повернути те, що не вернеться ніколи.
Кожен вписується в своє місто по-своєму.
Вони йшли з Мальвіною Хрещатиком, але не так, як колись, без жодного сліду чулості, без любові й близькості. Паралельні люди. Перед "своїм" магазином Твердохліб уповільнив крок, розмірковуючи, як міг би завести туди Мальві ну. Станеш намовляти зайти — не захоче з упертості. Просити — які ж підстави? Вмовляти? Це було б смішно.
Він ніколи не міг навчитися так ходити вулицями, як Мальвіна. У неї в крові дрімали цілі століття київські, і Твердохліб, який не знав своєї генеалогії далі діда, почувався поруч з цією жінкою непрошеним гостем, зайдою на київських вулицях. Кияни люблять ходити по місту — це підсилює уяву. Уява в них, судячи з безнастанного вештання, належить до найбуйніших. Кияни не ходять, а тиняються. Вони мовби шукають чогось, до чогось прислухаються, чогось ждуть. Саме так уміла ходити Мальвіна. А Твердохліб те й знав, що спинався на київські гори та пагорби, видряпувався тяжко й повільно. Для нього ходіння було працею, потом, гонитвою, упертим доланням. Своєрідний альпінізм.