Твердохліб дивувався: як можна людей з такою пам'яттю відпускати на пенсію. Коли питав про це Тещиного Брата, той гмикав:
— Мене не відпустили, а відіслали. Пожаліли сестричку, їй ні з ким ходити на концерти.
На музиці Тещин Брат розумівся не гірше од Мальвіни Вітольдівни. Мабуть, це була єдина річ, про яку міг бодай зрідка говорити серйозно.
— А ці приглушені фігурації низьких дерев'яних, Мальвіночко? Що ти про це скажеш? Чародійство і погибель! — вигукував він перед сестрою, але тут уже Твердохліб не міг підтримувати розмови на потрібному рівні й тихенько усувався.
Хоч роботи у відділі вічно навалювали на нього цілі гори, виходило так, що залишалося доволі часу і для самого себе. Мальвіна не належала до жінок набридливих, тесть пропадав на міжнародних конференціях, а вдома дотримувався режиму, теща жила музикою,— ніхто не заважав Твердохлібові в його самотності, в читанні, думанні, спогляданні світу і людей у ньому. Ставав щодалі запеклішим киянином, радів і пишався цим. Київ. Безладне місто, над яким витають тисячоліття. Безладне й прекрасне, місто князів, святих подвижників, грабіжників, пройдисвітів, веселих душ, задумливих геніїв. Твердохліб любив поринати в минуле. Історики — теж своєрідні слідчі. Дошукуються й доскіпуються, очищають істину від павутини часу, від нашарувань випадкових і свідомих. Іноді, щоправда, роблять це тільки для того, щоб заховати ту істину ще глибше й ретельніше. Але вбити істину нікому не дано. Вона невмируща. Твердохліб вигадував собі то ту, то іншу "справу" і місяцями вів її з усією фаховою ретельністю і природною своєю завзятістю. Скажімо, про того, хто виніс з Києва літопис Нестора і Київський літопис, врятував їх од Батиєвої орди, вискочив з Видубецького монастиря, перебрався через Дніпро, скільки довелося поневірятися йому в непробивних пущах, сторожко минати хижі роз'їзди, не потрапити до рук всюдисущих баскаків, дістатися до якогось Новгородського монастиря або до простенького дерев'яного скита під Костромою. Тільки уявити собі: тисячі кілометрів, самотній чоловік серед ворожості, дичі, стихій,— і такий подвиг: збережено слово народу, його пам'ять, його заповіти! Фома Аквінський у цей час писав свою працю "Сумма теологіа" про всі знання світу, а ми рятували бодай крихти своєї історії.
А тоді самі ж палили. Хто запалив Поділ у 1780 році і що згоріло в тому вогні? Бібліотеки Могили, Інокентія Гізеля, може, й ота славетна бібліотека Ярослава Мудрого, яку марно шукаємо вже мало не тисячу років? Хвала вихованцю Києво-Могилянської Академії Йоілю Биковському, який переписав у власний "Хронограф" "Слово о полку Ігоревім" і вивіз його до Спасо-Ярославського монастиря, де був архімандритом. Так врятував золоту поему нашої давнини, як і той безіменний послушник Видубецького монастиря, що виніс перші літописи з палаючого Києва.
А Київ горів усю свою історію. Як не вороги, то самі кияни. Велич межувала з нікчемністю, пишні храми з мазанками. Академія, що дала геніального Сковороду, з винокурнями, магістратськими, козацькими, монастирськими, які щороку виливали на двадцять тисяч жителів міста тридцять тисяч відер горілки. То хто ж палив Лавру в 1718 році і Поділ у 1780?
Ольжич-Предславський хвалився своїм родоводом. Мало не від перших київських князів. Не бентежився й глумлінням Тещиного Брата: "Який родовід! Про що ти? У Києві ніколи не водилося мавп, тож не було кому стрибати по генеалогічних деревах!" Тесть уперто гнув своє. Зберегли прізвище, навіть фах, бо всі Ольжичі споконвіку були законниками. Це вже він зацікавився міжнародним правом, його ж предки не виходили зі сфери права цивільного і державного. Може, один з них укладав славетну "Руську Правду" для Ярослава, цей перший кодекс законів у нашій державі.
Твердохліб знайшов вразливе місце в безконечній юридичній генеалогії тестя.
— Гаразд, ви стверджуєте, що Ольжичі-Предславські упродовж віків обстоювали право і закон у Києві?
— Тут не може бути ніякого сумніву.
— А в п'ятнадцятому столітті?
— Чому це п'ятнадцяте століття у тебе під сумнівом?
— Та тому, що року 1482 перед Драбською брамою Київського замку відрубано голову київському воєводі Михайлові Олельковичу за те, що шукав союзу з Москвою і хотів одторгнути київські землі від Польської Корони. Стратою хотіли залякати киян, а перед історією самі злякалися: жодних документів про цей суд не збереглося. А це ж, коли подумати, був один з перших попередників Богдана Хмельницького. Чому ж ваш предок мовчав і не виступив на захист Михайла Олельковича?
— У Києві панував завойовник, а завойовники не слухають захисників права, вони топчуть його.
— Але боротися з завойовниками треба. Вмирати за справедливість.
Ольжич-Предславський не пробував приховати поблажливості в голосі, коли поважно сказав:
— Судді за закон не вмирають. Це не їхнє призначення.
Твердохліб подумав: справді, а чи були коли-небудь великі судді? Верховні — так. Про великих щось не чутно. Власне, його це й не обходило. Знав свої можливості. Вже й сорок незабаром, а він не просунувся, не висунувся, не виріс на роботі, терпляче тягне лямку і не скаржиться. А чому неодмінно треба висуватися? Хіба що заради власного ствердження? Кожен на цім світі бореться за себе, доводить усім свої гідності, свою вищість. Хто хоче бути нижче за інших? Хто прагне вниз? Тільки діти на ковзанках.
Поки Твердохліб сидів і спокійно робив своє діло, на нього дивилися з насмішкуватим співчуттям (збагнув це лише тепер), коли ж спробував виказати незначне невдоволення, всі сполошилися за нього, за його характер і норов: а раптом зміниться в бік небажаний?
Вівцю, яка відбилася від отари, пастух завертає назад. Твердохліб досить добре знав розподіл ролей: він — вівця, Савочка — пастух. Не завжди приємно усвідомлювати такі речі, але доводиться бути реалістом. Ще знав Твердохліб: Савочка негайно знайде спосіб приборкання непокірливого. Забуде про реанімацію, про загрозливий стан свого підтоптаного організму, про все своє велике придурювання, примчить до відділу і стане діяти. Місія Нечиталюка мала характер суто розвідувальний, а також попереджувальний. Тепер неодмінно має відбутися розмова. Де, як, про що — це визначить Савочка. Одне тільки Твердохліб знав точно: виклику "на килим" не буде. Савочка не терпів цієї форми. Виклики принижують гідність (і викликуваного, і того, хто викликає). А треба так: човг-човг по кабінетах, простецьки-хитрувата усмішка, панібратський тон: "Не буде заперечень перекинутися парою слів? Не в мене, неофіційно, цілком подружньому. Можна просто тут, а можна й до мене. Щоб не заважали нам. До мене буде навіть краще. Коли є час і бажання, тільки коли є час і бажання..."