— Що, Твердохліб,— хрипким, як у старого пірата, голосом співчутливо спитав Тещин Брат,— попав у диявольську орбіту? Виходь з неї по спіралі. Вигвинчуйся. Як каже Ольжич-Предславський: "Емоційні стреси в сім'ї значимі остільки, оскільки вони женуть чоловіка з дому і штовхають його на контакти з делінквентами". Отож остерігайся, щоб не опинитися в обіймах у делінквентів.
— Делінквентів я не боюся,— пробуючи підхопити жартівливий тон Тещиного Брата, сказав Твердохліб,— делінквекти — це моя професія. А сьогодні я, мабуть, просто втомлений і роздратований.
— Сьогодні чи вчора?
Твердохліб не зрозумів. Але й перепитати не мав сили. Тільки поглянув запитально на Тещиного Брата.
— Роздратований вчора чи сьогодні? — переінакшив той свої слова.
— Хіба це має значення?
— Я кажу: вже сьогодні. Треба спати, а не спати ще трудніше. Спіраль і орбіта.
— А-а. Ну, так.
— Ти близько до душі не бери. Жінок багато, а душа одна. Жінки, може, й заміж виходять, щоб сваритися на законних підставах. Жінки випробовують чоловіче терпіння так само, як війни. Отож, як каже мій високовче-ний свояк, треба мати сильне его і добре розвинене супер-его. Вже не лягатимеш?
— Коли? Піду на роботу.
— Достроково? Хочеш дослужитися до генерального прокурора?
— Може, й хочу.
— Правильно. Як каже Ольжич-Предславський: "Головне, щоб чоловік не став овочем, себто городиною". Ти тільки не подумай, ніби я заздрю твоєму тестеві.
— Я не думаю,— заспокоїв його Твердохліб.
— Кожен щасливий по-своєму і нещасливий теж по-своєму. Та тільки не треба метушитися. Ось ти не метушишся — і я хвалю. Тягнеш лямку — і тягни.
— Я й тягну. А що?
— Та нічого. А Ольжич-Предславський знов за океаном. Усе літає. Ну, почовгаю. Даруй за вторгнення. Племінниці хвоста прикручу. Хвіст у неї — аби крутив!
— Не треба. Винен я.
— Однаково прикручу! — вже виходячи, пообіцяв Тещин Брат.
Твердохліб зітхнув полегшено. Ховав од старого насмішника книжку, з якою той застав його. Не Гоголя — за Гоголя не страшно. У Твердохліба в руках, коли ввійшов Тещин Брат, була книжечка поезій. Тицьнув її під себе, сидів, як на жарині, потерпав страшенно. В тому суворому світі, в якому він жив, було не до поезії. А Твердохлібові іноді хотілося почитати вірші. Читав і соромився. Кому про це розкажеш? А втім, хіба він не заслуговував на виправдання? Втомлювався од слів, які чув на допитах, слів нещирих, плутаних, безладних. Втомлювався, дратувався і щодалі переконувався, що все залежить і не від самих слів, навіть не від їхнього значення, а найперше — від їхньої розстановки, від комбінацій і сполучень. Самі по собі слова — звичайні знаки пам'яті. Але, зіставлені відповідно, вишикувані в якихось кон-стеляціях, можуть стати точними і безпощадними, як у законах, грандіозними і натхненними, як у поетів. У Бодлера: "И всюду тайною раздавлен человек".
А яка в нього тайна, яка тайна? Безглузда справа, в яку втягнув хитрий Нечиталюк.
Щойно зашумів по вулиці тролейбус, Твердохліб покрадьки пробрався до ванни, поголився (робив це безшумно, бо не вживав електробритви, надаючи перевагу нержавіючим лезам), поволі вдягнувся (все стандартне, магазинне, хоч і не завжди, на жаль, вітчизняне), хотів нечутно вислизнути й з квартири, але в передпокої наштовхнувся на тещу. Мальвіна Вітольдівна мовби й не спала. По ній ніколи нічого не помітиш. Струнка постать у довгому, вузькому халаті, свіже прекрасне лице, доброта, розум і вічна стурбованість за когось. Довга сигарета диміла в тонких пальцях. Вишукані руки і покалічені, як у всіх старих балерин, пальці.
— Теодор, ви ж не снідали!
— Дякую. Перехоплю щось на роботі.
— Ви не беріть до серця. Хоч це тяжко. Я вам співчуваю.
Твердохліб нахилився, поцілував їй руку.
— Я поїду.
— їдьте, їдьте.
Ліфтом він не користувався й нагору, а вниз — і поготів. Третій поверх, хоч і високий,— не біда. Зійшов поволі, спокійно дочекався тролейбуса, але пропустив машину: надто повна. Сів у наступний тролейбус, дивився, як за вікном летять дерева, будинки, тротуари, летить Київ, вранішнє небо над ним, летить, мабуть, і те, чого ніколи не бачимо і не усвідомлюємо і що звемо коротким таємничим словом: час. Коли їздиш по Києву, виробляється відповідний автоматизм переміщення в просторі. Звикаєш до номера тролейбуса чи трамвая, стрибаєш на підніжку майже наосліп, зупинок не лічиш, бо в тобі працює своєрідний лічильник, що виштовхує саме тоді й там, коли і де треба. Мальвіна ніколи не думала, де виходити,— коли б не Твердохліб, їхала б хоч і на край світу. "Що, вже?" — дивувалася, коли він делікатно доторкувався їй до руки, показуючи на вихід. Дивовижна байдужість до зовнішнього світу. Вибірковість інформації — так можна було б це назвати по-модному. Сприймала тільки конче потрібне або цікаве з причин, що не піддавалися, як це водиться в більшості жінок, ніяким поясненням і часто були досить далекі від здорового глузду.
Мальвіна згадувалася мимоволі, хоч сьогодні й не треба б. Бо знов станеш жаліти себе, а цього Твердохліб не любив. До того ж мав настроїтися на твердість і несхитність. Сказати Нечиталюку все, що про нього думає. Коли доведеться, то сказати хоч і самому Савочці.
Бо головне — це істина і справедливість, справедливість та істина.
Нечиталюк у відділ не з'явився. Вмів зникати, коли треба.
Не було й Савочки. Твердохліб порипав дверима то до того, то до того, але питати нікого не хотів. Смішно скаржитися на Нечиталюка, ще смішніше розпитувати, куди він завіявся. Нечиталюк міг кинути все на світі й метнутися кудись на обід, на іменини, на чарку, на хвіст оселедця, сидіти й просторікувати. Відмовитися од доброго обіду і славної компанії заради ненаписаного протоколу чи ще одної бомаги? Що важливіше для чоловіка — закон чи хліб? Я реаліст, тому стверджую: хліб усьому голова!
Сьогодні й Твердохлібові кортіло чкурнути куди-небудь, плюнути на все, заховатися. Де, куди? Від себе не втечеш.
Сів за стіл у своїй кімнатці, безсило звісив руки. Ні думки, ні поруху. В двері зазирнув Трієр. Так Нечиталюк (він усім давав прізвиська) охрестив молодого їхнього працівника, що влаштувався на роботу по дзвінку до Савочки. Мав десь у сферах впливового батечка, тому після юридичного не поїхав зміцнювати законність у глибинах республіки, а зачепився тут. Диплом мав усуціль на трійки, тому й прозвано Трієром.