Ви, дорослі, ніколи не запитували нас — чи бажаємо ми того, що ви нам нав’язуєте, чому ви нас навчає-те?!
Ви деспотично втискували і втискуєте нас у тісні рямця та форми жорстоких програм жадоби, користі, підлості, страху, обману, насилля, забобонів, відчуження, нищення і самознищення, приниження й марновірст-ва. І той страхітливий процес ви називаєте вихованням нових поколінь, естафетою культури, знання, цивілізації тощо.
Ви, дорослі, ненавидите нас, нашу чистоту, нашу ясність і доброзичливість. Добра дитина для вас — докір вашій спотвореній душі, тому ви поспішаєте "одорослити" її, щоб ліквідувати власний комплекс непов-ноцінності. Ви радієте, коли дитя починає заучувати і лепетати ваші нікчемні вірші, коли воно наслідує, ще ні-чого не тямлячи, паскудні звичаї дорослих. І ви стараєтесь не помічати нетутешньої туги в очах дитини, не слу-хаєте дивних речень і запитань, котрі інколи прориваються з непорочних ще вуст…"
Речислав відклав на мить пожовклі аркушики, замислився. Ось тут автор химерного "маніфесту" цілить у яблучко! Згадуються дитячі літа сипа, тоді ще була жива незабутня Марічка. Вони часто гуляли у вільні дні гірськими плаями, розмовляли про мистецтво, історію, про далекі світи, проблеми кохання і культури, педаго-гіки і юрисдикції. А тим часом крихітний Віктор, який метушився поміж замшілими скелями, щось промовля-ючи до квіточок, до потічка, до каменів та ящірок, інколи підбігав до батьків і вимогливо запитував:
— Мамцю, а скеля жива?
— Ні, синку, скеля мертва.
— Неправда, я відчуваю, як вона дише… Вона тепла й ласкава…
— Ти виростеш і все будеш знати, — повчально зауважував батько. — А тепер не заважай нам розмовля-ти.
Проте Віктор не заспокоюється і знову втручається у плин неквапної розмови батьків:
— Татку, а квіточки бачать світ?
— У них нема очок, синку.
— Є в них очки! — заперечує син. — Вони дивляться на мене, вони так весело сміються! Ти не чуєш, а я чую!
— Ну добре, добре! Розмовляй з квіточками, але не заважай нам!
Таких випадків було безліч. Від настирливих запитань дитини відмахувалися, як від дзижчання мухи. Вперто, цілеспрямовано вимагалося лише одне — засвоєння того, що нагромадили дорослі впродовж тисячолі-тніх історичних блукань. Справді, чи не проходять цілі покоління, байдуже позіхаючи, мимо дивних скарбів, котрі помічає дитяче око? Адже недарма лише дитя закричало свого часу: "Король голий!" Гм! Хай навіть так. Хай у дитячому віці ще функціонує якесь там атавістичне (чи потенційне?) відчуття. А як його відкрити? Як ввести у еволюційне річище? Чи не буде такий новий орган чи ціла низка органів катастрофічним нововведен-ням для людства? Поглянемо, почитаємо, що там далі писав дивак двадцятого віку…
"…Ціла ріка запитань у дитячому віці. Ті запитання чесні, ясні, безкомпромісні. А що ви відповідаєте ди-тині?
Ухильні натяки, сердиті окрики, умовні відповіді, інколи навіть побої, а в школах — залізобетонна лави-на догматичної інформації, що навіки, назавжди полонить дитячу душу тюремним, чортівським псевдознан-ням…"
Гм! Категорично, грубувато. Проте правда, все це правда! Звичайно, двадцять перший вік далеко не та-кий деспотичний щодо дітей, більше демократичності, більше самоврядування, імпровізації, проте основна схема виховання така ж самісінька — дорослий імператив, доросла тиранія! Так до чого ж він кличе, цей голос з минулого?
"…Що ви одразу тичете під ніс дитині?
Іграшки.
Це — найпідступніший винахід Сатани. Ще в тому віці, коли дитя з довір’ям та ніжністю відкриває свою янгольську душу, ви нав’язуєте йому свою модель стосунків, уподобань, напрямку буття.
Іграшки військові, побутові, технічні, безліч інших. Вже тут формується вбивця, рабовласник, кухарка, володар, будівник непотрібних машин чи пристроїв, прихильник комфорту, жорстокий деспот, котрий, зучив-шись руйнувати форми ляльок та іграшкових споруд, так само нищитиме живих людей і вершитиме суд, коли стане дорослим солдатом, суддею, жандармом, володарем, батьком сім’ї, озлобленим учителем, цинічним бю-рократом або злодієм, марновірним жерцем чи духовним шахраєм.
Дитя довіряє батькам, бо ще не відає обману. А що батьки ліплять з пластичної субстанції юної душі?
Замість того, щоб прислухатися до голосу дитини, щоб заглянути в прозорі очі нетутешнього світу, ми радіємо проявам "дорослості", ми захоплюємося, коли наш спадкоємець втрачає духовну незалежність і стає копією дорослих мертвяків…"
Гай-гай! Тут автор вже починає ображати дорослих. Не дивно, що його ніхто не підтримав, що божевіль-ний "маніфест" залишився в запилених архівах! Окремі здорові зерна тонуть в зарозумілих деклараціях!
"…Діти — наше майбутнє!" — запевняєте ви.
Це брехня. Діти — ваше минуле! Ваш світ — це світ масового, тотального, нескінченного нищення дитя-чих душ, це — жорстокий Молох, що переплавляє в жадібному череві мрії, віру, сподівання, надії, творчу сна-гу, любов і доброзичливість дітей.
Нескінченні війни впродовж тисячоліть, криваві походи, творення імперій та їхнє катастрофічне падіння, ешафоти, гільйотини, шибениці, розстріли, вогнища для інакомислячих, хрести для розп’яття Синів Правди — невже все це було в ім’я дітей, для їхнього блага?
Мільйонні армії, термоядерні бомби, бойові ракети, промені смерті, лавини танків та літаків, ескадри драконоподібних кораблів з частоколом ядерних монстрів, здатних за кілька годин змести з лику Землі всі на-селені центри, — невже все це для нашої дитячої радості?
Концентраційні табори, задушливі в’язниці, мільйони жандармів та катів — невже в нашій дитячій душі ви віднайшли таку потребу катування своїх братів?.."
Що ж, все це було правдою тоді, в кінці двадцятого віку! Але ж тепер ми зуміли подолати загрозу тота-льного самознищення! Жорстокий авторе! Не слід так нещадно судити рід людський, він зумів-таки подолати апокаліпсичну приреченість. Ясна річ, залишилося безліч гострих протиріч іншого плану, може, ще глибинні-ших, проте Землю ми зуміли оберегти.
Гм! "Зуміли". А юрби ПСІЛ-наркоманів? А підпільний бізнес з цілою індустрією техноконтакту, з воро-жими структурами буття? Чи не трансформувалися руйнівні тенденції минулих віків на глибші рівні усвідом-лення?