У такі дні я поринав у читання книг. Особливо полюбилися мені "Людолови" Зінаїди Тулуб. Як тільки відкривалася сторінка, як тільки мій зір розпочинав мандри по рядках епічної драми далекого минулого, все щезало з поля свідомості, душа починала жити в іншому віці, поміж іншими героями…
У наступній книзі моїх спогадів тебе, читачу, очікуватиме зустріч з Димитром та його вірним побрати-мом Вогневиком. Вони таки дісталися Хортиці й прилучилися до славного Запорозького Коша, перед тим зві-давши безліч дивовижних і небезпечних пригод. Проте мушу застерегти про одну особливість моїх ментальних видінь минулого. Відомі історичні манускрипти багато в чому інакше висвітлюють події тої далекої нори. Хро-нологія та й географія часто-густо не узгоджуються з тим, що залишили нам літописці. Я замислювався — чому це так? Пізніше зрозумів, що в ноосфери своя історія, що для сфери духу важлива лише суть подій, а не їх то-чні координати.
Важливо було розкопати в глибинних шарах підсвідомості якісь первинні зерна причинності, пробу-дження котрих прояснило б мені, хто я, чому опинився тут, саме на цій конкретній Землі, тут, саме на землі цієї України, чому в моїй психогенетичній пам’яті вирують видіння прадавньої доби Байди-Вишневецького, як вони потрапили туди і збереглися понад ураганами віків?
І ще мене з підліткового віку вимучувала жахлива думка про вічну ув’язненість нашої свідомості, про тюремність всього буття, про нескінченні бар’єри, що відділяють людську тяму від реального буття. І ті бар’єри виникли від якоїсь страшної хвороби, що нею заразилися наші предки, наші пращури.
Особливо гостро ці міркування прийшли до мене влітку 1942 року. Війна гриміла далеко на сході, на-ближалася до Сталінграда й Кавказу, а тут, над берегами Дніпра, під захистом лісів, утворився на кілька місяців своєрідний затишок, ніби Божа рука прикрила цю місцину від божевільного світу. Це тривало коротку часину, але запам’яталося назавжди.
У ті спокійні теплі дні я пропадав щоденно на Дубовій гатці, спорудженій ще в перші пореволюційні ро-ки. Каміння обросло верболозами та жабуринням, в невеличких печерах та під кореневищами водилося сила-силенна окунів, миньків та невеликих сомиків. Траплялися навіть маринки й дрібні осетри. Дніпрогес війна зруйнувала, і ці королівські риби знову почали мігрувати до верхів’я Дніпра й Прип’яті, де з правіку були місця нерестилищ.
Коли я наближався до гатки, мене завжди охоплював небувалий спокій. Вмостивши плетений з лози са-жок у потічку між камінням, я тихенько наближався до підводних лабіринтів і занурював руки в риб’ячі житла, намагаючись там намацати необачних господарів. Мені подобалося таке полювання: я не обманював жителів ріки якимись принадами — черв’яками або вареним горохом, не заганяв у сітку, я відкрито наближався до них, пропонуючи втечу. Адже вони були в своїй стихії, а я — пришелець!
Намацавши минька або окуня, мої руки наближалися до зябер і хапали рибину за голову. В такому випа-дку успіх був майже стовідсотковий.
Пробудження прадавніх інстинктів мисливства в юній душі породжували жорстоку радість вдоволення. Та якось в один з тих благословенних днів почувся Голос Духа. Згадую, як воно почалося…
Співаючи пісню, скоріше, мугикаючи собі під ніс, я брів попід гаткою, вибираючи зручне місце для лову риби. Зненацька в небі почувся високий звук мотора. Він блискавично наростав і наближався. Я зачаївся під кущами верболозу. Над головою промчався зелений штурмовик з червоними зірками на крилах, він метко і вмі-ло лавірував над старицями, над протоками, над луками й лозами. Його переслідував, буквально сідаючи на хвоста, німецький "месершміт". Все це тривало кілька хвилин, небесні супротивники щезли за дніпровськими кручами, і я ніколи не міг дізнатися — чи загинув наш пілот від куль ворожого літака, а чи пощастило йому відірватися від безжального хижака…
Проте оця коротка мить обрушила на мою свідомість гірський обвал думок та асоціацій. Я одразу ж від-чув себе спостерігачем страшної світової трагедії, в мою душу нещадно вдерлися зойки вмираючих, гуркіт ка-нонади в далеких краях, болі холодних і голодних дітей, загублених у незатишному світі, побудованому для них злочинними батьками. І я відчув себе таким же хижаком, як і ті, що пролетіли наді мною, бо теж брутально вривався в рідну для інших істот стихію, несучи їм нищення й смерть.
І елегія та спокій, що оточували мене, здалися якимсь іспитом, який я мусив витримати. ХТОСЬ від мене чекав певної відповіді. Якої ж?
У грудях прокотилася тепла хвиля любові, залила весь світ, і я відчув себе вічним радісним дитям, яке має стати господарем всього сущого. В душі завирували дивні думки: "Адже так любо й спокійно може бути завжди і всюди. Хіба ми, діти, захотіли б втратити цей стан щастя і кинутися у безодню муки та смерті? Хто ж нас веде, заганяє до прірви небуття? Чому батьки, дорослі люди, не проявляють бодай елементарної мудрості й не зупинять божевільне колесо нищення юних поколінь?"
Саме в той день у мене промайнула думка, що дорослий — це зіпсована, хвора дитина. ДОРОСЛІСТЬ — ЦЕ СТРАШНА ХВОРОБА. І те, що дорослі роблять, — це симптоми жахливої епідемії, що триває вже багато тисячоліть…
Тієї ночі я побачив дивний сон. Він тривав і в інші ночі. Можу запевнити, що він триває донині, модифі-кується, набирає ясності.
Моя свідомість почала жити в прийдешньому, де конфлікт дітей та батьків став уже надземним, набрав космічних масштабів і привів до своєрідного повстання, до розриву поколінь.
Ясно, що тепер, коли пишуться ці рядки, на текст накладається доросла свідомість, озброєна знанням і досвідом людини, яка завершує своє доросле життя, але йдеться саме про основне: діти повинні в майбутньо-му змінити долю світу, а може, навіть зцілити, вилікувати його…
"Якщо не будеге як діти, не ввійдете в Царство Небесне", — це сказав Той, Хто прийшов з Таємничого Світу Любові. А Він знає все!
Наступна книга — це розширений, можливо, зіпсований сон того підлітка, який у ту далеку пору страш-ної, божевільної війни мріяв про небувале, збратане буття…
Книга друга. Воскресіння Люцифера