Сну-спочинку не знають,
Все до полудня позирають,
Між собою тривожно гомонять-промовляють, гей, гей!
— Гей, а чого ж бо то, хлопці-молодці,
Та преславнії запорожці,
Птиця проклята над Перекопом кружляє,
Лихо-злощастя віщує-провіщає,
Та чого ж вона жде-дожидає? Гей, гей, гей!
— Гей, та нехай помагає нам Матінка Божа,
То ж не галич проклята, а сила ворожа,
Татарву із улусів докупи збирає,
На розвідку своїх вояків посилає,
На Вкраїну рідненьку поспіша, завертає, гей, гей, гей!
— Гей, вартові українські, на вежах не спіте,
Смолоскипи тривожні хутчіше паліте!
Хай вогонь запорозький юнаків пробуджає,
Та до бою святого усіх піднімає,
До коша побратимського кличе-єднає! Гей, гей, гей!
— Спасибі, спаси Біг, батьку! — розчулено сказав Івась, беручи до рук прадавню кобзу від Тайноока. — Не забудемо твого заповіту. Своєчасно нагадав ти нам, де наше місце…
— І ти так мислиш, Димитре?
— Так, святий старче! Лише так!
— Тоді я спокійно помру. Не бентежтесь, хлопці вірні допоможуть вам добратися до Хортиці. А там до-ля козацька та благословення моє поможуть на стежках вояцьких, лицарських! Бог на поміч, кохані діти! Бог на поміч!..
Князь Вишневецький гасав з княжичем Димитром по довколишніх фільварках, смолокурнях, поташнях, мисливських угіддях, знайомлячи молодого спадкоємця з господарськими хитрощами, з управителями, оренда-торами, стараючись приохотити юнака до діяльності, яка лежала в підвалині всіх історичних потрясінь, походів, нападів, сварок, переворотів. І не відав старий Корибут, що серце молодецьке давно вже літає десь далеко-далеко, що доля і вірні сподвижники Вітра-в-полі готують все необхідне для тривожної, небезпечної дороги. Чи сумнівався Димитр у своєму рішенні, чи відчував, що душа вибирає між кількома стежечками?
Найглибші роздуми підтверджували, що вибору нема, бо приваблювала молодого Вишневецького (а він сподівався, що і побратима Івася) така потужна сила, якій в минулому житті нічого навіть протиставити.
Та зненацька сталося непередбачене. Вогневик закохався. Полонила його серце дівчина Ганнуся з князів-ського села Засулля. Батько її був дворовим пасічником в бортницькому господарстві, розкиданому по хащах довколишніх лісів, він старшинував над десятками медозбирачів. Шістнадцятилітня дикунка, виплекана меда-ми, молоком та суницями, мала карі очі, дві темно-русі коси, гнучкий стан і незалежну, бунтівливу вдачу. Про-те вогняночубий парубійко, побратим княжича, їй сподобався. Три ночі вони раювали під липневими зорями, присягалися у вічному коханні. Вогневик співав їй пісні та думи, перейняті від Тайноока. А потім настала пора дії. Димитр, дізнавшись про несподіване почуття побратима, розлютувався. Він докоряв йому гнівно й безжа-льно:
— Невже гарненьке личко пересидить наше рішення — їхати до Хортиці?
— Хто тобі сказав, що пересидить? — виправдовувався Івась. — Але ж я полюбив дівчину, Димитре… Хіба можна так просто начхати на все, забути любов, зруйнувати присягу?
— Яку присягу? В чому ти їй присягайся?
— Що любитиму вічно. Що ми ніколи не розлучимося!
— Дурню, дурню! Якби всі козаки давали таку присягу, що б тоді сталося з притулком запорізьким? Хто піднявся б на захист Отчини? І як же ти гадаєш вирішити отаку подвійну задачу — їхати зі мною і бути вічно з Ганнусею?
— Димитре! Не кричи на мене. Треба бути лицарем не лише у вояцькій справі. Замість того, щоб порая-ти, підказати… ти сваришся…
— Бо ти захитався! Чорт не спить — хіба не відаєш цеї мудрості? Досить торкнутися ногою смоли, і по-тім спробуй відірватися. Недарма запорожці й ноги жіночої не допускають до свого стану. Мені казали старі козаки, що в правдиві лицарі приймають лише того, хто навіки зрікається сім’ї, хто вмирає для любощів та со-лодощів постільних!..
— І ти вже вирішив, Димитре? — вражено запитав Івась. — Ти все життя волієш бути самотнім?
— Так! — гордо відповів Димитр. — Для мене сім’єю стане українська земля. Хіба цього мало?
— Прости, брате, — понурившись, прошепотів Івась. — Якби я знав… Але що ж маю діяти? Я присягав тобі… Я присягав їй… Як має чинити козак, лицар, щоб не зламати слова? Підкажи, дай раду?
— Гаразд, — усміхнувся княжич і поплескав товариша по плечу. — Може, так навіть краще буде… від-верне увагу князя від нашого наміру. Підемо до нього, попросимо, щоб він благословив шлюб з Ганнусею…
— А хіба без цього не можна?
— Вона з дворових. Без дозволу князя Корибута панотець не обвінчає. Так ось… Після весілля, після любощів… не дивися на мене вовчим поглядом!.. Після того, як все те завершиться, ми рушимо туди, де вже давно перебуває наше серце. Втямив? Вона матиме в лоні від тебе, отже, твоя присяга не зламається, ти вічно будеш з нею… Та й пізніше, якщо доля змилостивиться, хто заборонить закоханому інколи відвідати своє бо-жество? Ходімо ще порадимося з Тайнооком, певен, що він підтримає мій план…
У наступну неділю вбрана по-святковому Ганнуся, заквітчана й прихорошена, в супроводі Івася та Ди-митра постала перед очима князя Корибута. Володар прикипів поглядом до дівчини, потім вколов очима Вогне-вика і княжича.
— Що за проява? Хто ця дівчина? Чого ви волієте?
Димитр спокійно й стримано розповів про все, що відбулося між донькою його слуги і князівським вихо-ванцем Івасем. Закохані просять благословення на шлюб і доброго слова.
Вогневик з Ганнусею опустилися перед володарем на коліна.
— Ясновельможний пане, — тремтячим голосом промовив хлопець. — Ви достатньо проявили лицарсь-ку великодушність, давши мені освіту і дружбу вашого благородного сина. Я ніколи не забуду князівської доб-роти. Явіть ласку й тепер, як батько, благословіть нас з Ганнусею на спільну долю, на щастя!..
Князь Корибут мовчав, але видно було, як його щоки наливаються бурячковими барвами. Нарешті його прорвало:
— Я достатньо проявив великодушність — ти так сказав? А якщо достатньо, то чому знову й знову ти, плебейський сину, жадаєш користуватися моєю ласкою, а до того ж — моїми людьми? Чи не занадто розкішний скарб привабив тебе… скарб, можливо, достойний кращої оправи?! Гей, слуги! Одведіть її до палацу!
— Паночку, паночку, що ви дієте? — заплакала Ганнуся, падаючи на землю. — Пожалійте нас, яснове-льможний папочку!