— Ми тут, Учителю! Ми тут, Ойра-хане! Чуємо, чуємо поклик Землі…
— Вам болять її рани?
— Болять, ой болять, Великий Друже!
Руки, беріться за руки, кохані діти! Розступаються сині дерева правічного саду, вже темніє хаща Відьом-ської Казки… Знову треба одягатися у тужаву плоть, у пульсуюче тіло, зіткане з крові й нейронів. Прощай, прощай, Ойра-хане, наш улюблений товаришу Великої Гри! Ти дав нам силу, знання і певність у перемозі! На-пнуте вітрило серця, вітри безмірності б’ють в груди корабля, загрозливо кидають навстріч потужну хвилю зо-ряного океану.
Корабель зависає над долиною Дніпра. Луки, тумани. Соняшники в ранковій імлі. Моя сестричка Оля біжить з широких долонь Учителя до убогої хатки під солом’яною стріхою. Там чекає земна мама. Мені теж настане пора. Трохи пізніше…
Так або майже так завершувалася історія хлопчика Павлика з берегів Бугу та його товаришів — Тарасика й Марічки. Ми не могли затриматися в Світі Радості, бо земні зв’язки хіба спроможна розірвати небесна безту-рботність?
Ми не могли затриматися…
***
Я у місті живу, хоч народився в селі.
Так багато днів промайнуло з пори золотої дитинс-тва. Майже все я забув серед шуму життя. Лише часто у снах блакитні пелюстки зорять, не дають мені стати дорослим.
Мій барвистий хрещатий барвінку!
Мій небесний посланцю!
Я бажаю ще раз подивитись на тебе, оновити ди-тяче чуття. Все немає коли. Все не викрою дня…
І приснилось мені, ніби все-таки я поїхав шукати ба-рвінку. Ось і рідне село. Тільки ж хати не ті. Все коте-джі окаті, великі, холодні. Не зустрінеш солом’яну стрі-ху. Я проходжу вздовж вулиць, я питаю барвінку. Люди сміються, хлопці глузують. Лиш дівчата сльозу витира-ють з очей непомітно.
А найменша до мене підбігла, тихенько шепоче:
— Не шукайте даремно. Барвінок — то ж квітка із пісні. Хто ж повірить пісням, крім закоханих?
Заболіло у грудях. Я кинувся зі сну.
Ніч. За вікном вже зоріє світанок.
Що за сон? Незбагненний…
На роботу сьогодні не йду. Я поїду у рідне село, щоб шукати барвінку. Мій небесний блакитний посланцю, чи зустріну тебе?
У моєму класі навчався Валерій Тригуб, син директора школи Якова Єфремовича, присадкуватий, міц-ний, чорноокий підліток. Допитливий, романтичний, щирий. Мріяв про море, про далекі плавання, теж, як і я, кохався у мрії, фантастиці. Досі в мене збереглася фотографія, де він одягнутий у матроску, а на голові — скле-єна з паперу безкозирка.
Ми з ним подружилися, разом запускали в небо паперових зміїв, конструювали мініатюрні (на ті часи) детекторні приймачі в сірниковій коробці. До нашого гурту прилучалися Юрко Коробенко, Михайло Антошка (він жив у хаті через дорогу від нашої садиби).
Ми тоді зробили величезне відкриття: із селітри, що купами лежала на колгоспному дворищі, та з де-рев’яного вугілля можна отримати порох. Товкли те й інше, перемішували в певних пропорціях, додавали трохи сірки і запалювали. Суміш горіла синюватим полум’ям, шугала в небо палючим язиком і стовпом диму. Потім вирішили змайструвати гармату. Брали втулку з колеса воза, ширший кінець заплішували міцним чопком з де-рева або свинцем, насипали порох у вужчу дучку і вкидали тліючу жарину. Суміш починала шипіти, отвір ху-тенько затикали іншим кілочком (снарядом) і, націливши "гармату" на певну ціль, ми відбігали геть. За кілька секунд лунав вибух, снаряд летів досить далеко, іноді на чверть кілометра. Цією "грою" захопилося багато сіль-ських хлопців, ми розділилися на "армії" (кожен куток — армія), визначили лінії "окопів", позалягали там і об-стрілювали позиції "ворогів" з десятків отаких саморобних "гармат".
Ця дитяча війна була досить небезпечна. Після того, як снаряди вцілили кільком хлопчикам у лоба, щоки чи в груди й вони принесли додому багрові синяки, батьки рішуче заборонили поєдинки, порозбивали наші "га-рмати" і взяли селітру під контроль. А в школі директор та вчителі попередили, що такі жарти можуть заверши-тися смертельно, що краще займатися хімічними та фізичними дослідами під наглядом учителя. Ми не запере-чували проти експериментів у класі, тим більше що Артем Михайлович (я вже про це згадував) умів захопити нас, проте заборонені ігри не припинилися. Де й коли дітвора слухалася дорослих? У самій суті нашого генети-чного єства, безумовно, втаємничено зерна прадавнього повстання Люцифера, а відтак — і його падіння.
Настала пора захоплення самопалами. їх робили з невеликих рурок, трубочок — мідних, залізних, сталь-них. Зброя була найрізноманітнішого калібру — від мініатюрних пшикалок до досить серйозних "рушниць". У титульній частині трубки пропилювалася поличка з дірочкою, туди насипалася сірка: коли запалювалася горю-ча суміш на поличці, вогник проникав у дірочку, підривав заряд у трубці, лунав постріл. Ми з Валерієм та Юр-ком десь роздобули обойму з японськими патронами; все те лишилося ще з дев’ятсот п’ятого року — якийсь буртянин воював на сопках Маньчжурії та й привіз набої. Навіщо він їх захопив — хто скаже, але мені вони стали добрячою наукою. Зрадівши, що в нас є "справжній" порох, ми змайстрували великого самопала і, заря-дивши його, рушили на поля за Коробівщиною полювати перепелів. Біля млинів поміж пшеницями таки підсте-регли птахів, що завзято дзьобали зерна достиглого хліба. Я хвацько націлив "рушницю" на перепелів і бабах-нув. Птахи полетіли, нажахано затріпотівши крилами, а я, зойкнувши, відкинув зброю від себе. Трубку самопа-ла вирвало ззаду, порох засліпив мені очі, свинцева заплішка поранила руку. Ми чимдуж побігли до обійстя Коробенків, там Леся Сергіївна, енергійно лаючись, залила мені рану йодоформом. Минуло майже півстоліття, а шрам від того "полювання" залишився, нагадуючи немудрий закон відплати: замахуючись на інше життя, на-віть найменше, ми накопичуємо силу зворотного удару, який може гримнути одразу, а може наздогнати тебе будь-де в життєвій дорозі. Краще прислухатися до тої мудрості, що закладена в кожній народній казці. Па-м’ятаєте? "Відпусти мене, — просить птах, — я тобі в пригоді стану". "Відпусти мене, — благає вовк, — я тобі в пригоді стану". І таки стають у пригоді! Не дурні були наші пращури, ой не дурні!