— Ойра-хане…
— Що, Марічко?
— А ти прибув таким, як тепер? У твоєму світі люди такі самісінькі, як у нас?
— Ні, дитино. У нас цілком відмінний світ, інші тіла, природа, звичаї…
— А як же ти став ось таким?
— Я змінив себе пізніше, коли побачив і пізнав форму людей.
— Ой, обманюєш! Хіба можна змінити тіло?
— Чому б і ні, Марічко? Навіть на Землі є тварини, котрі, втративши кінцівку або хвіст, одразу ж виро-щують втрачене знову.
— Я знаю! Ящірка вміє так робити!
— От бачиш! А ми в своєму світі навчилися міняти форму обличчя, рук, ніг, вирощувати крила, набувати образу істот з інших світів.
— Ой, як цікаво! І ти міг би полетіти?
— Атож!
— Покажи мені, Ойра-хане! Хочу видіти, як ти летиш!
— Гм. Хіба тобі не досить ілюзій? Ти ж бачила, як я літаю над ареною…
— Я хочу направду, а не в ілюзії…
— Добре, Марічко! Ти зможеш побачити все-все, що я вмію, але тепер оповім, що було зі мною далі. Ко-ли я вийшов назовні з апарата, то був страшенно вражений. Пам’ятаєш, коли ми проїжджали з цирком гірськи-ми плаями, то милувалися водоспадом. Потік ревів, бризкав піною, стрибав по камінню, іскрився веселкою в променях сонця…
— Пам’ятаю, Ойра-хане…
— А взимку вода замерзає. Потік зупиняється, водограй щезає. Зникають веселкові барви, нема прагнен-ня води, дзвінкої пісні джерела. Так от — подібне відчуття замерзлості, закрижанілості виникло в мене, коли я ступив па Землю. Повільний, тягучий плин часу, непорушні рослини, вайлуваті, напівсонні тварини. Лише пта-хи трохи розбивали загуслість, ширяючи в небі. Та ще в око мені впала краса гірських квітів. Зовні вони були непорушні, але в суті своїй пломеніли, як правдивий вогонь. Ти розумієш, про що я мовлю, Марічко?
— Я стараюся, Ойра-хане! Ти говори, говори…
— Неподалік від місця приземлення паслася отара ягнят. Там я побачив кількох чабанів. Деякі впали на землю, декотрі стояли на колінах і невпинно кланялися…
— Хі-хі! Може, вони прийняли тебе за янгола Божого?
— А так, так, Марічко! Проте спочатку я не розумів, що все це означає. Чому вони перебувають у таких дивних позах приниження й страху. Я хутко вивчив закономірності довколишніх форм, тіл, будову, зв’язки, барви — і змінив своє тіло за взірцем тих людей, котрих зустрів…
— Ой, як цікаво! І страшно! Я б теж злякалася, якби не знала того, що ти оповів тепер. А яким ти був пе-ред тим? У якій формі?
— Згадай вогонь. Багаття нібито одне й те ж саме, але язики полум’я невпинно міняються, іскряться, танцюють. Така багатоявність, багатоликість дозволяє істотам нашого світу одразу пізнавати безліч явищ і по-дій у поєднанні, у спільності. Ти розумієш, Марічко, те, про що мовиться?
— Може, не розумію, а… відчуваю, мій друже…
— Чудово. Це ще краще, ніж зрозуміти. Так от… Щоб уподібнитись людям Землі, я ніби вводив потік вогню у річище, у загуслий час і простір. Я "замерзав", Марічко…
— Тобі було боляче?
— Мені було дивно. Ніби незримі нитки сповивали моє тіло, серпанок спадав на очі, вуха, відчуття. Світ ставав глухий, далекий, чужий, незбагненний. Пізніше, коли мені пощастило подолати цю відчуженість, при-йшла полегкість, а спочатку на душу навалився невимовний тягар. Проте я ж сам ішов на стежку добровільної жертви, а тому земний полон став необхідністю. Я знищив свій летючий корабель і рушив униз, в долину…
— Як то знищив? Навіщо?
— Здобутки далеких світів не можна залишати істотам, котрі ще не здатні їх створити чи зрозуміти. Та-кий закон моєї планети. Тому я перетворив корабель у хмарку газів.
— Як страшно! А що ж тепер, Ойра-хане? Ти навіки залишишся тут? Не повернешся додому?
— Зможу, Марічко, вернутися. Я залишив зародок мого корабля.
— Зародок? Що це таке?
— Ніби яйце. Ти ж знаєш — дорослий птах зносить яєчко, а в ньому вже є зародок майбутньої істоти, подібної до своїх батьків…
— Так то живе…
— Ми навчилися робити те ж саме для машин. У малесенькому яєчку дрімає вже готовий корабель, його подоба. Коли я захочу, за моєю командою яєчко почне рости і перетвориться у велетенський зоряний корабель. Тільки зародку потрібна речовина, своєрідна "їжа" — метали, камінь, повітря…
— Ух ти! Все як у казці. Яйце-райце! А що ж було далі з тобою?
— Надвечір я спустився до густих лісів. Іти було важко, незвично, бо тяжіння у нашому світі відсутнє: там можна літати, миттю проникати на будь-яку відстань, просочуватися крізь тверді перепони. Тут, на Землі, кожен крок давався мені з болем і напругою. І я збагнув, що це теж має велике значення. Якщо в цьому світі сягнути космічного рівня, високої думки — такий здобуток піднімає людину до казкової могутності. А втім… ти ще не зрозумієш, про що я мовлю. Постараюся говорити простіше… Стіна ялиць і смерек оточила мене три-вогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у замислених краєвидах. Незабаром серед темряви заясніло багаття, воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням. Я попрямував туди і побачив людину, подібну до вівчарів, що впали переді мною на коліна. Проте цей зустрічний поглянув на мене без страху, а привітно й дружньо.
— Хто він був, Ойра-хане?
— Гірський леґінь. Опришок. їх люди називають розбійниками… люди, котрі мають владу на Землі…
— Йой! А він тебе не зобидив?
— Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він — мене. Побачивши, що на мені тоненьке вбрання, чоловік дістав з своїх припасів теплу вовняну одежину і запропонував, щось гостинно сказавши при цьому. Я відмовився, давши знак, що не замерзаю. Тим часом психічний стрій його душі передавався мені, мов іскристий самоцвітний потік. І ще цікаве явище я відзначив, Марічко: на опришкові було чарівне вбрання — вишита сорочка, широкий кований пояс, розцяцькований кожушок-безрукавка, її в горах називають кептарем. Люди бачать в тих візерунках лише прикраси, а я помітив ще й незриме для вас, що вкладене серцями вишива-льниць, ковачів, майстрів та дівчат, котрі схилялися над тим нехитрим шиттям. Там, в тих узорах, сріблилася кожна сльоза, променів кожен сміх, перлами грали дівочі веселощі, сумно бриніли в чорних барвах розпука й безнадія, дзвінко співали молоточки мольфарів, що заклинали бойові пояси для гірських войовників. Творча невичерпність мислячої істоти, закована у плин узвичаєного життя, зиайшла-таки вихід для себе і бачила казку там, де, здавалося, гинула всяка надія. Я дуже тішився, Марічко, бо відчув, що потрапив у світ великого боріння і сподівання…