Чують про те безмовні горби, сосни столітні, квіти привітні. Чують і таємниці не викажуть.
Коротка нарада — і знову в похід.
Босі ноженята ступають по глиці жовтавій, по шишках, продираються в хащах тернових, серед хрумкої папороті. Ніщо не зупинить дружну ватагу — ні боло-то, ні урвище, ні глибокий ба-кай. Вперед, до заповітної мети. До таємниці. До здійснення наказу мовчазного.
Біжить горбами поза селом дитяча ватага. Біжить по степах, біжить по Землі, біжить поміж зірками, бі-жить в нескінченність світів — до таємничої мети…
Усе те, що я оповідаю тобі, мій читачу, про химерні видіння чи сновидіння, — то є доросла трансформа-ція розрізнених дитячих вражень. Чи відповідає вона якійсь реальності? Чи існує та реальність так, як птах, що летить у небі, як блискавиця в час грози, як бродячий пес, котрий тремтить на морозі, чекаючи, хто кине йому шмат хліба? Мені можуть зауважити, що є події, котрі накладають відбиток на подальший плин реальних подій. Наприклад, блискавиця може вдарити в дерево, спалити хату, вбити людину. Бродячий пес може знайти госпо-даря, стерегти господарство, перешкодити злодієві влізти до комори. Отже, — скажуть мені, — найменша подія довколишнього світу вплітається у плин історії, котру реєструють усі люди, — такий критерій реальності, на відміну, мовляв, від видінь чи сновидінь, що пропливають в уяві суб’єкта. Дозволю не погодитися з подібними твердженнями. Ми знаємо ще з прадавніх переказів, з текстів священних писань, з історичних хронік, що сно-видіння та видіння навіть накладали відбиток на ті чи інші рішення володарів, воєвод, жерців, учених. Сни змушували рушати в походи, відміняти їх, страчувати людей, творити нові віровчення. Видіння були знаками вищої волі — достатньо згадати Сергія Радонєжського, Жанну д’Арк, Рамакрішну і багато інших діячів. Софія Ковалевська приносила зі сну нові формули, Менделєєв побачив у сновидному стані свою знамениту таблицю, Бетховен чув там цілі симфонії. Автор цих рядків запам’ятав десятки варіантів сюжетів, котрі творилися там, поза свідомим плином цієї реальності. А оскільки ті видива накладали відбиток на дії повсякдення, впліталися в формули та книжки, у вчинки й думки, у поезії та пісні, то чи можна твердити, що світ видінь і сновидінь не є реальністю у найглибшому розумінні цього поняття?
Смію запевнити, що відсутня жодна межа між реальністю пробудженості і реальністю сновидіння! Прос-то ми ще не вміємо злютувати, сполучити, розгадати глибинний зміст єдності різних площин буття, у пас відсу-тня розшифровка, розгадка символічного коду того інформаційного потоку, що пливе з-за буденної стіни, з ко-вбані підсвідомості.
Саме тому я розповідаю сюжети своїх видінь так, як вони вимальовуються в цій моїй свідомості, в бу-денній тямі, сподіваючись, що втаємничений смисл химерних іншомірних світів відкриється, синтезується в кінцевому підсумку життя…
…Настало літо тридцять шостого року. Дитяча свідомість практично повністю закреслила лихоліття не-давньої голодовки, містичні видива мертвих людей, тихий шепіт Марії понад віками: "Раввуні!" Минуло три навчальні роки в Буртянській неповній середній школі. Осінні листопади, засніжені зими, розкішні весни. Кос-мічний велет крутив зоряну карусель, витворюючи перед зачарованим оком дитини світлограй земного буття, лаштунки дивоглядної вистави, що тривала з правіку…
Я був старанним учнем, тим більше що мав сестру, котра не приносила з школи жодної четвірки, а лише найвищі оцінки (тоді, правда, знання оцінювалися не цифровими знаками, а смисловими: "відмінно" або "дуже добре", "добре", "посередньо", "погано", "дуже погано"). Як на мене, то і те, й інше — дурниці. Може бути ли-ше щось одне: знаєш — не знаєш, вмієш — не вмієш. Майстерність, глибина знання чи вміння — то вже інша справа. І наскільки тонко, делікатно відчував це геніальний Сухомлинський, котрий з глибочезною пошаною до юного духу каже: "Ти, Іванку, ще не знаєш ось цього, або отого, але згодом будеш знати!" Яке благородство душі й серця! Як нам не вистачає таких наставників!
До війни вони ще були, зустрічалися частіше. Може, хтось скаже про дитячу аберацію духовного зору? Що, мовляв, романтична дитяча уява пам’ятає лише хороше й відсікає погане? Та ні, я досі не забуваю нікчем-ності в діях і вчителів, і учнів: була й жорстокість, ницість, неуцтво, сваволя. Проте основна команда учителів відзначалася коректністю, високими знаннями, глибокою культурою, інтелігентністю в найкращому розумінні цього поняття. Дивуюся ось чому: тридцяті роки були порою бідності, інколи навіть злиденності, розгулу жорс-токості й терору, проте школи мали все необхідне для навчання: природничі, фізичні, хімічні кабінети, наочне приладдя, спортмайданчики, бібліотеки. Був велетенський сад, баштан, де учні працювали, звідки мали достат-ню кількість овочів та фруктів. Школа регулярно відзначала свята, нагороджувала кращих учнів подарунками, допомагала найбіднішим. Колгосп часто виділяв автомашину для поїздок до Канева, в Київ, до Кагарлика. Учні молодших класів улітку відпочивали в піонертаборах. Проте, кажучи правду, я люто ненавидів такий спосіб організованого "відпочинку", може, інтуїтивно передчуваючи, що колись доведеться потрапити на багато літ в інший "табір" — вже для дорослих. Відверто кажучи, суттєва різниця між ними невелика, бо там і там культи-вувалося одне й те саме — підпорядкування волі індивіда певному імперативу держави. Придушувалося стихійне прагнення душі до самовияву, до саморозкриття.
З табору, обплутаного дротом, так просто не вискочиш, спроба втекти наражається на смертельну загро-зу, про що я дізнаюся далеко пізніше. А в тридцять шостому році втечу з піонерського табору я задумав уже на третій день. Так мені остогидло марширування під барабанний тріск, походи колоною на ті чи інші екскурсії, до сніданку, обіду й вечері, дружній "тихий час" вдень, цілий ряд регламентованих "заходів", що дитяче серце не витримало. Я підбурив кілька ровесників з села Липівець та Слободи, ми вирішили дати драла після вечірнього відбою. Адміністрація, певно, відчувала, що такі поривання можливі, тому домашнє вбрання від нас забирали, ховаючи в склад під замок, а натомість видавали синю піонерську форму — трусики і сорочку. Як всі поснули, ми підрили стінку в складі, пробралися туди, знайшли своє відділення. Переодягнувшись, акуратно поклали на місце своєї одежини піонерську форму. Потім, засипавши підкоп, дременули додому — хто куди. Стежечка в парку, де було розташовано табір, привела мене до яру, в якому протікала річечка. Я перебрів її, поміж хатами вибрався нагору, вийшов до перехрестя доріг: звідти шляхи вели до Ржищева, Миронівки і третій — до Буртів та Очеретяної. Наступила ніч, у небі купчилися хмари, було темно і страшно. Я майже галоном пробіг сім кіло-метрів, вже десь опівночі постукав до хати. Мати відчинила сінешні двері, охнула: "Що сталося? Чому ти тут?" — "Утік!" — "Ти здурів! Все чиниш не так, як людські діти! Де Оля?" — "Олі я не казав. Вона в таборі!"