Одного вечора батько приніс з колгоспу кілька вівсяних коржів, з них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозво-ляла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у кол-госпі, що виник на місці комуни "Ленінка". Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продук-тів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила пас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати…
Пізніше я дізнався, що в той страшний рік померло від голоду кілька мільйонів чоловік на Україні і в Ро-сії. Досі серце не може простити цього страхітливого злочину Сталіна та його поплічників: навіщо? навіщо? Інколи здається, що за цією, по суті, мізерною і банальною постаттю стояла титанічна космічна тінь. Такий злочин, як голод тридцять третього, неможливо пояснити лише сваволею диктатора. Занадто легковажне пояснен-ня!..
І ще я інколи думав (уже в дорослому віці) ось про що: якби люди знали про ілюзорність страху голоду! Адже тепер багато хто лікується голодом, вільно витримуючи 30–40, а інколи навіть 50–60 днів цілковитого посту. Я сам експериментував багато разів і переконався в цьому. Убиває не голод, а страх, звичка їсти щодня, звичка, котра не задовольняється.
О, якби люди знали! Якби свідомість була підготовлена, як це є в Індії! Темрява завдала удару? Відібра-ли їжу? Хай! Народ оголошує загальнонаціональну голодовку. Минає декада, місяць. Жодного трупа. Навпаки — щезають хвороби, здоров’я міцнішає. Перед таким духовним подвигом впала б будь-яка потуга пітьми…
Гай-гай! Це лише фантазія. Реальність була іншою: людоїдство, запустіння, зубожіння, розвал господар-ства, дегенерація національного життя.
Зате були створені колгоспи. Диктатура міцно взяла в свої руки державні віжки. Повна централізація і жодної індивідуальної ініціативи. А втім — це вже дорослі думки. Тоді я лише радів поверненню до життя…
Батько домовився про працю в Кагарлицькому районі. Ми поїхали туди. Човном до Ржищева, а далі — підводою по степовій дорозі.
Село Бурти. Зарослі очеретами ставки, верби, левади, затишна хата. Тут я почав відвідувати школу. Тут формувалася моя свідомість.
Ще з дошкільного віку відзначалося прагнення до неба, до зірок. Звідки, чому?
Мати оповідала: я сиджу у неї на руках вечорами, у дивоколі неба — місяць, зірки. Зненацька запитую:
— Чи можна полетіти туди?
— Куди? — дивується вона.
— До місяця… До зірочок…
— Що ти, синку! Туди так далеко, що життя людського не вистачить, щоб долетіти…
Я замовкаю, думаю. Потім радісно смикаю маму за рукав.
— А я придумав, як долетіти!
— Як, синку?
— Зробити великий корабель, посадити в нього і дорослих, і дітей. Великі умруть, а маленькі за цей час виростуть і прилетять туди…
Мати дивується, мовчить.
У першому, другому, третьому класах я жадібно шукав книги про небо, про інші планети, кохався в фан-тастиці. Що вело мене до цього? Чи не той Дух Свободи, що пронизував Безмір, а потім потрапив у полон тіле-сного тяжіння, у Правічну Казку Вселенської Відьми?..
***
Сонцепромінні руки
Світ огорнули,
Із сновидінь прокидаються луки,
Поклик світання почули…
Ми молитовно і тихо,
Може, пливемо, може, ідемо…
В світі ні горя, ні лиха,
В світі — одвічні Едеми…
Так воно вічно і буде —
Квіти, і трави, і діти між ними.
Пісня у грудях,
Пісня над луками тими…
Мати Великого Сина,
Мати Краси і Кохання,
Хай буде вічно ця днина,
Хай буде вічно казкове світання.
О, якби-то! Якби-то можна було зачаклувати чарівницькі дитячі літа! Там ще крізь таємничі щілини у юній психіці докочується вільний подих Батьківського Краю, ніжний легіт світової цільності, не подрібненої відьомською програмою нахабної казки. Там ще відсутня роздробленість між небом і землею, між райдугою і калюжею, між людиною і птахом. Дитина легко й охоче вірить, що її приніс до материнської хати лелека, не заперечує, коли їй пояснюють, що покійний дідусь полетів до зірок і звідти, усміхаючись, дивиться на онука, бажаючи йому щастя й здоров’я. А який у дитинстві смачний "хліб від зайця"! Або подарунок від кабана!
— Татку, а де живе той добрий кабан?
— А отут, в цій-го долині?
— А чому він передав мені цукерки?
— Каже, що ти хороший і слухняний хлопчик…
— А в нього є дітки?
— Є, синку. Малесенькі поросята… смугастенькі, смішні…
— А хто їм передає подарунки?
— Інколи я передаю, мама… якщо трапиться щось смачне…
Дитя замислюється, на личку щасливий усміх. Може, воно грається в світі думки з тими смугастими по-росятами та іншими звірятами на всеосяжних небесних полях? Може, для нього вже давно стало реальністю пророцтво Ісайї про ту пору, коли лев лежатиме поруч з коровою, не чіпаючи її, а дитя простягне руку на нору гадюки і не буде вражене?!
Проте, окрім елегійних моментів ласки й мрійливості, життя показує свою грубу суть: люди лаються, б’ються, сваряться за городи, за чергу в магазині (в лавці, як тоді називали), за трудодні, за курку в просі, за неприв’язаного собаку, коротше кажучи — за все що завгодно, аби вилити свій жаль, свою невтоленність, свою зганьблену мрію про осмислене, природне, жадане життя, відтиснуте в глибину душі пресом злобності й нару-ги. Окрім чарівних слів мелодійної, гармонійної основи природи та людського світу, в юну душу чорними бри-зками вриваються якісь грубі, отруйні псевдослова, де в чортячому плетиві химерно поєднуються боги, боже-нята, душа, мати, і, хоч ніхто не пояснює дитині значення тих темних речень, хоч люди довкола регочуться і обличчя їхні пашіють втіхою, молода психіка зіщулюється під патьоками мерзотного граду, відчуває себе по-між тими веселими матюгальниками незатишно.
Я довго, дуже довго не міг спокійно сприймати гидкої лайки з вуст моїх ровесників чи навіть старших людей: щоки паленіли, було боляче й соромно, ніби це я сам вчинив щось паскудне й злочинне. Навіть тепер, коли життєвий шлях стрімко завершується, коли я слухав-переслухав тої бридоти і в повсякденному житті, і в тих місцях, куди Макар телят ганяє, нестерпно чути, коли деякі літератори вставляють в нормальні речення букети чортівських антислів.