— Хлопчику,— чемно запитала вона,— чого ти плачеш?
Пітер теж умів бути напрочуд ввічливим, бо навчився гарного поводження на урочистих церемоніях у фей. Отож він підвівся й граційно вклонивсь до Венді. їй це дуже сподобалось, і вона, сидячи на ліжку, так само вклонилася до нього.
— Як тебе звуть?— запитав Пітер.
— Венді Мойра Анджела Дарлінг,— відказала вона досить поважним тоном.— А тебе?
— Пітер Пен.
Венді й сама здогадалася, що перед нею не хто інший як Пітер, але таке коротке ім'я вразило її.
— Оце й усе?
— Атож,— майже сердито мовив Пітер. Уперше в житті він збагнув, що ім'я в нього таки куце.
— Не ображайся,— сказала Венді Мойра Анджела.
— Ото ще!— чмихнув Пітер. Венді спитала, де він живе. .
— За другий ріг праворуч,— відповів Пітер,— а там навпростець, аж до ранку.
— Яка кумедна адреса!
У Пітера тьохнуло серце. Вперше у житті він подумав, що його адреса й справді якась кумедна.
— Неправда!— заперечив він.
— Я тільки ось про що,— лагідно мовила Венді, не забуваючи, що вона господиня.— Невже таку-от адресу пишуть і на листах?
Пітер волів би, щоб вона не згадувала ще й про листи.
— Ніяких листів ніхто мені не пише!— зневажливо одрубав він.
— А твоїй матусі? *
— Нема в мене матусі,— сказав Пітер.
Він не тільки не мав матері, але й анітрохи не хотів її мати. І взагалі вважав, що матерів вихваляють надміру. Та Венді враз відчула, що тут ховається трагедія.
— Ой Пітере, то недарма ж ти плакав!— вигукнула вона й, зіскочивши з ліжка, підбігла до нього.
— Я плакав не тому, що не маю матері,— обурився він.— А тільки тому, що не можу приліпити свою тінь. Та й не плакав я зовсім!
— А вона що — відірвалася?
— Еге ж.
Аж тепер Венді помітила на підлозі Пітерову тінь — таку пожмакану, що їй стало страшенно жаль його.
— Бідолаха!— вигукнула вона, але не могла стримати посмішки, коли побачила, що Пітер намагався приліпити тінь милом. Отакі вони всі, хлопчаки!
На щастя, Венді тут-таки зміркувала, що робити.
— її треба пришити,— сказала вона трохи поблажливо.
— Що означає "пришити"?
— Ой, який же ти невіглас!
— Ні, неправда!
Та Венді навіть зраділа, що він такий нетямкий.
— Ось зараз я її пришию, малий,— сказала вона, хоч Пітер був на зріст анітрохи не менший за неї. Тоді взяла свою швацьку скриньку й заходилася пришивати тінь Пітерові до п'ят.
— Може, буде трохи боляче,— застерегла Венді.
— Не бійся, не заплачу!— мовив Пітер.
Тепер йому вже здавалося, що він узагалі ніколи в житті не плакав. Отож він зціпив зуби й мовчки терпів. І ось уже його тінь слухняно лягла на місце, хоча й була ще трохи зім'ята.
— Випрасувати її, чи що?— замислено промовила Венді.
Але Пітерові, як і всім хлопчакам, було байдуже до свого вигляду, і він уже весело вистрибував по кімнаті. На жаль, він умить забув, що завдячує своєю радістю не кому іншому, як Венді. Йому здавалося, ніби він упорався з тінню сам.
— Який же я розумний!— радісно вигукував він.— Ну й розумний же я!
Прикро, але доводиться визнати, що Пітер був таки хвалькуватий. А коли вже говорити всю правду, то світ ще не бачив зарозумілішого хлопчиська.
Венді аж скипіла з обурення.
— Ах ти ж хвалько!— вигукнула вона глумливо.— То я тут, виходить, і ні до чого!
— Чом ні, і ти трошки допомогла,— безтурботно відказав Пітер, і далі витанцьовуючи.
— Трошки!— ображено мовила Венді.— Ну, коли з мене стільки пуття, то я можу й забратися.
Вона гордо скочила назад до ліжка й затулила обличчя ковдрою.
Щоб змусити Венді визирнути, Пітер удав, ніби йде геть, але намарне. Тоді він умостивсь на краєчку ліжка й легенько штурхнув її ногою.
— Венді,— мовив він,— не треба забиратися. Чуєш, Венді, я просто не можу не радіти, коли задоволений собою.
Та Венді не визирала з-під ковдри, хоча й пильно дослухалася до його слів.
— Венді,— провадив далі Пітер таким голосом, перед яким не встояла б жодна жінка,— ну Венді, ось ти послухай, що я скажу. Та з одного дівчати більше пуття, ніж з двох десятків хлопців!
Тепер уже у Венді прокинулось усе її жіноче єство, хоч яке воно було невеличке, і вона таки вистромила носа з-під ковдри.
— Це ти щиро кажеш, Пітере?
— Дуже рада,— заявила Венді.— Коли так, то я знову встаю.— І сіла поруч Пітера на краєчку ліжка. Потім сказала, що навіть ладна подарувати йому цілунок, якщо він, звісно, не проти.
Пітер не зрозумів, до чого вона веде, й очікувально простяг руку.
— Ти не знаєш, що таке цілунок?— вражено запитала Венді.
— Як даси, то й знатиму,— зачіпливо відказав Пітер.
Щоб не ображати його ще дужче, Венді дала йому наперсток.
— А тепер,— сказав він,— хочеш, і я подарую тобі цілунок?
— Зроби ласку,— церемонно відповіла Венді.
І тоді вона повелася досить нерозважливо: схилила до нього обличчя. А Пітер просто тицьнув їй у руку ґудзика, зробленого з жолудя.
Венді поволі підвела обличчя і чемно сказала, що носитиме його дарунок на ланцюжку навколо шиї. На щастя, так вона й зробила, і згодом той ґудзик урятував їй життя.
Коли люди знайомляться, то звичайно питають одне одного про вік. Отож і Венді, що завжди любила поводитись як годиться, запитала Пітера, скільки йому років. То було не дуже вдале запитання, як ото на екзамені, коли тебе питають з граматики, а ти хотів, щоб спитали про англійських королів.
— Не знаю,— збентежено відказав Пітер.— Але я ще не старий. Він і справді не знав того — хіба лише здогадувався,— та все ж
сказав навмання:
— Розумієш, Венді, я втік із дому того ж дня, як народився. Венді здивувало й зацікавило це признання, і вона зробила Пітерові ввічливий знак присунутися ближче.
— А втік я тому,— пояснив він тихо,— що почув, як мої батько й мати розмовляли про те, ким я стану, коли виросту.— Пітер чомусь захвилювався.—■ А я не хочу виростати!— із запалом вигукнув він.— Я хочу завжди бути маленьким хлопчиком і гратися. От я й утік до Кенсінгтонського парку і довго-довго жив там разом з феями.
Венді подивилася на нього з невимовним захватом. Пітер подумав, що її так вразила його втеча з дому, але справжньою причиною було те, що він знався з феями. Для Венді, що жила собі тихим домашнім життям, знайомство з феями було чимось чарівним. І вона почала так ревно розпитувати про них, що Пітер тільки дивувався — адже йому ті феї добре-таки набридли, бо завжди плуталися під ногами, і часом він навіть лупцював їх. Проте загалом ставився до них прихильно і оце тепер заходивсь розповідати Венді, звідки беруться феї.