Усі хлопці теж повиростали. Тепер вони люди пропащі, тож навряд чи варто про них говорити. Ви й самі щоранку можете побачити Близнюків, Хвалька й Чубчика — о цій порі вони йдуть на службу по своїх конторах, з портфелем в одній руці і з парасолькою в другій. Майкл став машиністом. Задавака одружився з вельможною панею, і тепер його величають лордом. А онде погляньте: із залізної брами виходить суддя в пишній перуці. Колись це був Базіка. А отой бородань, що не може розповісти своїм дітям жодної казки, був тоді Джоном.
На весіллі Венді була убрана в білу сукню з широкою рожевою опояскою. Дивно все-таки, що Пітер не прилетів до церкви й не перешкодив вінчанню.
Минуло ще кілька років, і у Венді народилася донька. Про цю подію слід би написати не чорнилом, а золотими літерами.
Дівчинку назвали Джейн. З личка її ніколи не сходив кумедний допитливий вираз, неначе від самої появи на світ їй кортіло все знати. А коли вона навчилася говорити, з неї так і посипались запитання — і майже всі про Пітера Пена. Вона могла слухати про нього скільки завгодно, і Венді розповідала їй усе, що пам'ятала сама. Вони сиділи в тій самій дитячій кімнаті, звідки багато років тому троє малих шибеників вирушили в свій славнозвісний політ. Тепер це була кімната Джейн: її батько відкупив весь горішній поверх у містера Дарлінга, бо той більш не здужав підніматися сходами. А місіс Дарлінг уже померла, і всі про неї забули.
Тепер ми бачимо в дитячій кімнаті всього двоє ліжок: на одному спить Джейн, на другому — її нянька. Буди в кімнаті вже немає, бо Нена теж померла. Вона сконала від старості, і наприкінці з нею стало дуже важко дійти згоди. Адже вона завжди була твердо переконана, що ніхто, крім неї, не вміє доглядати дітей.
Раз на тиждень няньку відпускають увечері погуляти, і в ці дні Венді сама укладає Джейн до ліжка. Отоді й настає година цікавих оповідок. Джейн вигадала такий спосіб: вони обидві залазять з головою під простирало й опиняються неначе в наметі. І ось уже Джейн шепоче в моторошній темряві:
— Ну, що ми бачимо?
— Здається, я нічого сьогодні не бачу,— відказує Венді, думаючи про себе, що якби жива була Нена, то нізащо не дозволила б такого.
— Ні, бачиш!— наполягає Джейн.— Ти бачиш, як ти була маленькою дівчинкою.
— Це ж було так давно, ясочко,— каже Венді.— Гай-гай, як летить час!
— Так само, як колись літала ти?— запитує хитре дівчисько.
— Так само, як я? Ти знаєш, Джейн, часом мені здається, що я ніколи й не літала.
— Ні, літала!
— Які то були прекрасні дні!
— Мамо, а чому ти тепер не можеш літати?
— Бо я вже доросла, любонько. Коли люди виростають, вони розучуються літати.
— А чому розучуються?
— Бо вони перестають бути веселими, нелукавими й безжальними. А літати можуть лише веселі, нелукаві й безжальні.
— А які це веселі, нелукаві й безжальні? Я теж хочу бути весела, нелукава й безжальна...
А іншим разом Венді вдає, ніби справді щось бачить у темряві.
— Здається мені,— каже вона,— що це наша дитяча кімната.
— Еге ж,— каже Джейн.— А далі що?
І ось вони знов переживають той знаменний вечір, коли Пітер прилетів по свою тінь.
— Той малий дурник,— розповідає Венді,— намагався приліпити її милом, а коли нічого не вийшло, заплакав. Його плач збудив мене, я встала й пришила тінь йому до п'ят...
— Ти тут трохи пропустила,— перепиняє її розповідь Джейн. Вона вже знає цю історію чи не краще за саму Венді.— Коли ти побачила, як він сидить на підлозі й плаче, то що сказала?
— Я сіла на ліжку й запитала: "Хлопчику, чого ти плачеш?"
— Ото ж то!— глибоко зітхає Джейн.
— А потім ми всі разом полетіли на Небувальщину, де були феї, і пірати, і червоношкірі, і Затока русалок, і підземна оселя, і маленький домок.
— Так-так! А що тобі там найдужче подобалось?
— Та, мабуть, підземна оселя.
— Еге, і мені теж. А що сказав тобі Пітер, коли ви прощались останнього разу?
— Ось його останні слова: "Завжди чекай на мене, і колись уночі почуєш мій поклик".
— Еге ж!
— Та, на жаль, він забув мене,— додала Венді з усміхом. Адже тепер вона вже доросла, і це її не смутить.
А одного вечора Джейн запитала:
— Мамо, а який був його поклик?
— Ось який...— І Венді спробувала показати, як кукурікав Пітер.
— Ні, не так,— поважно заперечила Джейн,— а отак,—і кукурікнула куди краще, ніж мати.
Венді аж злякалася.
— Доню, звідки ти знаєш?
— Я часто чую його вночі,— сказала Джейн.
— Авжеж, багато дівчаток чують його вві сні, та я єдина чула наяву.
— Щаслива ти,— зітхнула Джейн.
Та ось у їхню мирну домівку негадано прийшла біда. Це сталося навесні, пізнього вечора, коли оповідку було вже розказано і Джейн спала в своєму ліжечку. Венді сиділа долі біля самого каміна, щоб видніше було штопати. Більше ніде в кімнаті не світилося. Отак штопаючи при вогні, вона раптом почула кукурікання. А за мить вікно розчинилося — так само, як ото колись,— і на підлозі перед нею став Пітер.
Він анітрохи не змінився. Венді з першого ж погляду помітила, що в нього й досі молочні зубенята.
Так, він лишився маленьким хлопчиком, а вона була тепер доросла.
Отож і зіщулилась біля вогню, не зважуючись поворухнутися,— безпорадна й провинна доросла жінка.
— Здрастуй, Венді,— привітався Пітер, не помічаючи цієї переміни. Він, як завжди, думав лише про себе. До того ж біла сукня Венді могла здатись йому в сутіні тією самою нічною сорочечкою, в якій він уперше побачив її.
— Здрастуй, Пітере,— ледь чутно озвалась вона, ще дужче увібравши голову в плечі, щоб видаватися меншою. Усе в ній волало: "Якби мені знову стати дівчинкоюі"
— Слухай, а де Джон?— запитав Пітер, нараз помітивши, що в кімнаті бракує одного ліжка.
— Джон тут більш не живе,— насилу здобулась вона на відповідь.
— А Майкл уже спить?— запитав він, недбало позирнувши на вкриту ковдрою Джейн.
— Спить,— відказала Венді й тут-таки відчула, що повелася нечесно не тільки щодо Пітера, а й щодо Джейн.— Та це не Майкл,— квапливо додала вона, неначе хотіла уникнути покари.
Пітер придивився пильніше.
— Е, та тут хтось інший?
— Так.
— Хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка.
Тепер би вже час йому все зрозуміти. Та де там!
— Пітере,— невпевнено мовила Венді,— ти хочеш, щоб я полетіла з тобою?