Пітер Пен і Венді

Сторінка 41 з 44

Джеймс Метью Баррі

— Е, ну й нехай!— вигукнув він зрештою і проковтнув сльози. А тоді розчинив вікно.— За мною, Дзінько!— Він криво посміхнувся.— Не треба нам ніяких матусь!— І полетів геть.

Отож, коли Венді, Джон і Майкл нарешті прилетіли, то побачили своє вікно відчинене, хоч, правду кажучи, аж ніяк не заслуговували на це. Вони спокійнісінько спустились на підлогу, так наче нічого й не сталося. От тільки найменший геть забув рідну домівку.

— Джоне,— мовив він, розгублено озираючись.— Здається, я вже колись тут був.

— Звісно, що був, дурнику. Ось же твоє колишнє ліжко.

— Ай правда,— сказав Майкл, проте не дуже впевнено.

— Дивіться — буда!— вигукнув Джон і підбіг до неї, щоб заглянути всередину.

— Певно, там Нена,— сказала Венді. Джон здивовано свиснув.

— Оце маєш!— мовив він.— Там якийсь дядько!

— Та це ж тато!— вигукнула Венді.

— Де тато? Покажіть!— вихопився наперед Майкл і прикипів очима до буди.— Е, то він менший, ніж той пірат, що я вколошкав!— розчаровано сказав він нарешті.

Добре, що містер Дарлінг спав, а то, уявіть собі, як би він засмутився, почувши від малого Майкла після довгої розлуки отакі слова! Побачивши батька в буді, Венді й Джон теж трохи розгубилися.

— Ти не пригадуєш,— запитав Джон, немовби не покладаючись на свою пам'ять,— хіба він і раніше спав у буді?

— Знаєш, Джоне,—невпевнено відказала Венді,— мабуть, ми просто не все пам'ятаємо.

Обом раптом стало моторошно. Але так їм і треба!

— Чого ж це наша мама така недбала,— мовив за хвилю безсовісний Джон.— Ми повернулися, а її немає!

І саме в цю мить місіс Дарлінг знову заграла на піаніно.

— Мама!— вигукнула Венді, зазираючи за двері. ^— Вона!— сказав Джон.

— То виходить, ти нам не справжня матуся, Венді?— запитав Майкл. Його видимо хилило на сон.

— Ой, як добре, що ми вже повернулися!— вигукнула Венді, чи не вперше відчувши справжні докори сумління.

— Може, підійдемо нишком до неї,— запропонував Джон,— і затулимо їй очі?

Та Венді розуміла, що з радісними звістками треба бути обережнішими, і надумала інше.

— Краще тихенько ляжемо в ліжка, і коли вона зайде, ми будемо там, наче нікуди й не вилітали.

Отож, коли місіс Дарлінг повернулася до дитячої кімнати побачити, чи спить уже чоловік, усі троє сумирно лежали в своїх ліжечках. Вони сподівалися, що в матусі вихопиться радісний вигук, але вона мовчала. І не тому, що не помітила їх,— а просто не повірила, що вони справді тут.

Місіс Дарлінг сіла в крісло біля вогню, де завжди сиділа й за тих давніх днів, колисаючи своїх любих діточок.

Вони нічого не розуміли, і всіх трьох охопив переляк.

— Мамо!— гукнула Венді.

— Це Венді,— мовила місіс Дарлінг, і досі певна, що все те їй лише сниться.

— Мамо!

— Це Джон,— сказала вона.

— Мамо!— заволав Майкл. Тепер і він упізнав її.

— А це Майкл!— І вона простягла руки до своїх невдячних дітей, хоча й знала, що їй вже не обняти їх.

Та що це?! Вони зіскакують з ліжечок і кидаються до неї! І Венді, і Джон, і Майкл!..

— Джордже! Джордже!— загукала місіс Дарлінг.

Містер Дарлінг прокинувся, щоб поділити з нею радість. І в ту ж мить до кімнати стрімголов ускочила Нена. Рідко випадає побачити таку щасливу зустріч. Та її свідком був лиш один сторонній — маленький хлопчик, що пильно спостерігав усе те крізь вікно. Він звідав безліч радощів, неприступних іншим дітям, але того, що оце тепер бачив, йому не судилося зазнати ніколи.

Розділ сімнадцятий

ВЕНДІ ВЖЕ ДОРОСЛА

Напевне, ви хочете знати, що сталося з іншими хлопчаками? Так ось, вони залишилися нанизу дожидати, поки Венді розкаже про них мамі й татові. А полічивши до п'ятисот, рушили нагору. Вони могли б просто злетіти туди, але пішли сходами, гадаючи, що це справить краще враження. І ось уже стоять рядком перед місіс Дарлінг, поскидавши шапки. Тепер вони дуже шкодують, що на них оті неподобні піратські вбрання. Усі мовчать, але їхні очі, звернені на місіс Дарлінг, благають прийняти їх. їм слід би дивитися й на містера Дарлінга, та, на жаль, вони просто забули про нього.

Звичайно, місіс Дарлінг відразу ж сказала, що бере їх, а от містер Дарлінг чомусь спохмурнів. Мабуть, розважив, що шестеро — чи не забагато, подумали хлопчаки.

— Мушу тобі сказати,— звернувся він до Венді,— що ти нічого не робиш наполовину.

Близнюки вирішили, що це невдоволене зауваження стосується їх.

— То, по-вашому, сер, нас слід переполовинити?— спалахнувши,

запитав перший; він був дуже гордий.— Коли так, то ми можемо й піти.

— Тату!— вигукнула Венді, прикро вражена.

Та обличчя містера Дарлінга не проясніло. Він розумів, що поводиться негідно, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ми звикли спати всі в одному ліжку,— сказав Хвалько.

— А стрижу я їх завжди сама,— докинула Венді.

— Джордже!— вигукнула й місіс Дарлінг. їй було боляче дивитись, як кепсько показує себе її любий чоловік.

З очей містера Дарлінга бризнули сльози, і все миттю з'ясувалося.

— Та невже ж я проти?— образився він.— Але чому вони не питають моєї згоди, а тільки твоєї? Чи я вже такий нуль у власному домі?

— Я не маю його за нуль!— враз вихопився Базіка.— А ти, Чубчику?

— І я ні. А ти, Задавако?

— Звісно, що ні. А ви, Близнюки?

Виявилося, що жоден з них не вважає містера Дарлінга за нуль. Він страшенно зрадів і сказав:

— А спати будете всі у вітальні. Певна річ, якщо вміститесь.

— Вмістимося, сер!— заспокоїли вони його.

— Тоді всі за мною!— весело вигукнув містер Дарлінг.— Щоправда, я не певен, чи є в нас вітальня, та ми вдаємо, ніби є, а це ж бо майже те саме. Гайда!— І, пританцьовуючи, подався шукати вітальню.

— Гайда!— гукнули всі хлоп'ята і, так само пританцьовуючи, рушили слідом за ним.

Не пригадую вже, чи знайшли вони вітальню, але кінець кінцем місця вистачило всім.

Що ж до Пітера, то, перше ніж летіти назад на острів, він ще раз побачився з Венді. Він не постукав у вікно, а, кружляючи в повітрі, мовби ненароком зачепив шибку, щоб Венді, якби схотіла, могла відчинити вікно й гукнути його. Так вона й зробила.

— Прощавай, Венді,— сказав Пітер.

— Ой, ти вже відлітаєш?

— Еге.

— А чи не хотів би ти, Пітере,— промовила вона, затинаючись,— поговорити з моїми татом і мамою, про одну дуже приємну річ?