Нена завжди була проти того, щоб до дитячої кімнати заходив хтось із знайомих місіс Дарлінг. Та коли вже таке траплялося, вона передусім швидко стягала з Майкла брудний фартушок і надягала на нього свіжий, з голубою облямівкою, тоді поправляла платтячко на Венді й хутенько пригладжувала Джонову чуприну.
Мабуть, не було ні в кого так дбайливо доглянутої дитячої кімнати, як у Дарлінгів. Містер Дарлінг добре знав про це і все ж таки часом непокоївся: а чи не кажуть чогось люди? Адже він мав зважати на свою репутацію в місті.
Непокоїла його Нена й ще з однієї причини. Інколи йому здавалося, що вона не досить шанує його.
— Та вона шанує тебе страшенно, Джордже, повір мені,— запевняла його місіс Дарлінг і моргала дітям, щоб вони краще догоджали татові.
Тоді починалися веселощі й танці, до яких іноді допускали і єдину іншу прислугу в домі, Лізу. У своїй довгій спідниці та в чепчику вона видавалася зовсім крихіткою, хоча, коли її наймали, присягалась, що їй уже далеко за десять років.
Які то були веселі, гамірні хвилини! А чи не найдужче за всіх веселилася місіс Дарлінг. Вона так стрімко кружляла в танці, що видко було тільки отой невловимий поцілунок на її устах. І коли б ви в ту мить зненацька підскочили до неї, то, може, й здобули б його.
Не було більш ніде щиросердішої та щасливішої сім'ї, аж поки не з'явився Пітер Пен.
Уперше місіс Дарлінг дізналася про Пітера, коли прибирала в голівках своїх дітей. Адже кожна добра мати має звичай щовечора, як діти поснуть, зазирнути в їхні голівки й подбати, щоб на ранок там було прибрано. А для цього їй треба порозкладати по місцях усі ті речі, яких там назбиралося за цілий день. От коли б ви могли тим часом не спати (хоч так, звісно, не буває), то побачили б, як це робить і ваша матуся. Ото б мали на що подивитися! Це діло трохи схоже на те, як прибирають у шухлядах. Певне, ви побачили б, як ваша матуся, ставши навколішки біля ліжка, бере щось у руки й з усміхом хитає головою — немовби дивується, звідки воно там узялося; знаходить речі приємні й не дуже приємні; ту пригортає до щоки, наче миле кошеня, а ту квапливо ховає геть з очей. А коли ви прокидаєтесь уранці, все погане й лихе, з чим ви лягли спати, лежить щільненько згорнуте десь глибоко на денці ваших голівок, а зверху, на видноті, розкладені ваші найкращі думки — тільки того й чекають, щоб прислужитися вам.
Не знаю, чи не бачили ви коли схему людських думок. Лікарі інколи малюють схеми всяких частин вашого тіла, і це дуже цікаво, але нехай би вони спробували намалювати те, що діється в дитячій голівці,— адже там усе не тільки геть переплутане, а ще й весь час іде обертом. Онде якісь зигзаги, неначе то ваша температура, накреслена на табличці при ліжку. А може, то дороги на острові? Адже Небувальщина — майже завжди острів, чудесний острів, сповнений дивовижних барв, з кораловими рифами й хвацького вигляду вітрильником біля берега, з дикунами й потаємними печерами, з гнома-ми-кравченятами й підземними джерелами, з принцами, що мають по шість старших братів, і з напіврозваленою хатиною, де живе старезна бабуся з гачкуватим носом.
Та якби тільки й того, то розгадати таку схему було б неважко. Але ж є ще й перший день у школі, й церква, й тато з мамою, і ставок, і рукоділля, і вбивства, і страти, і відміни дієслів, і шоколадний пудинг, і неслухняні шлейки, і три пенси за те, що сам вирвеш собі розхитаного зуба, і безліч інших речей. І чи то воно все частина того ж таки острова, чи то вже зовсім інша схема, що прозирає крізь першу,— хто його зна. Аж надто все переплутане, та ще й ані хвильки не стоїть на місці.
Звісна річ, у кожного Небувальщина — своя, ні на чию не схожа. У Джоновій, приміром, була лагуна, над якою літали фламінго, а він полював на них; тим часом як у Майкла, ще зовсім малого, все було навпаки: у нього лагуни літали над фламінго. Д жон жив на піщаному березі в перекинутому догори дном човні, Майкл — в індіанському вігвамі, а Венді — в хатинці із щільно зшитого листя. Джон не мав друзів, до Майкла вони приходили тільки поночі, ну, а Венді дружила з вовченям, якого покинули батько й мати. Та все ж загалом їхні три Небувальщини були трохи схожі, ніби споріднені, і якби вишикувати їх у ряд, то ви б напевне помітили, що в них однакові носи, та й дещо інше в подобі.
До тих чарівних берегів причалюють у своїх уявних суденцях всі діти на світі. Бував там і я, тож і досі чую, як б'є в ті береги морська хвиля, хоч мені вже ніколи на них не ступити.
З-поміж усіх прекрасних островів Небувальщина — найзатишні-ший і водночас наймісткіший острів. Він, як ви знаєте, невеликий розміром, і на ньому не треба довго шукати пригод — вони там на кожному кроці. Коли вирушаєш туди вдень, пролазячи між стільців під скатертину, острів той анітрохи не страшний. Та десь хвилини за дві перед сном він стає зовсім ніби справжній. Ось чому й потрібні завжди нічники.
Подеколи, перевіряючи, що робиться в голівках дітей, місіс Дарлінг натрапляла на речі, яких не могла збагнути, і серед них чи не найзагадковіше було слово "Пітер". Вона не знала в сусідстві жодного Пітера, а проте, це ім'я раз по раз впадало їй у вічі в голівках Джона і Майкла, а у Венді останнім часом вона тільки його й бачила. Це ім'я було виписане куди більшими літерами, ніж будь-яке інше слово, і, придивившись пильніше, місіс Дарлінг побачила, що з вигляду воно досить-таки зухвале.
— Еге ж, він справді трохи зухвалий хлопчик,— скрушно визнала Венді, відповідаючи на матусині розпити.
— Але хто він, ясочко?
— Пітер Пен, ти ж знаєш, мамо.
Спершу місіс Дарлінг нічого не зрозуміла, та коли сягнула думкою у власне дитинство, пригадала, що таки чула тоді про якогось Пітера Пена — він нібито жив у країні фей. Про нього розповідали всілякі дива. Казали, приміром, що коли діти тяжко хворіли, він приходив і розважав їх, щоб їм не було страшно. Колись і місіс Дарлінг вірила в нього, але тепер, бувши уже заміжньою, розсудливою жінкою, дуже сумнівалася, щоб такий хлопчина міг існувати насправді.
— Але ж, як на мене, він давно вже мав би вирости,— сказала вона Венді.