Хлопчаки аж засміялися з радощів: так їм пощастило. Адже на гіллі, що його вони понаносили з лісу, вилискувала червоняста живиця, та й моху довкола було скільки завгодно. І тепер, дружно зводячи дім, вони й собі заспівали:
Вже стіни є, і двері, й дах, Домок мов виріс сам, То що, матусю Венді, Робити далі нам?
На це Венді чи не надто вже й вибагливо відповіла:
А далі вікна поробить Не вадить у домку, 1 щоб троянди скрізь були, І діточки в садку.
Хлопчаки миттю попробивали кулаками віконця в стінах і почепили на них завіски — великі жовті листки. А от троянди?..
— Троянди!— суворо звелів Пітер.
Не довго думаючи, вони вдали, ніби саджають прекрасні троянди й пускають їх угору по стінах. Ну, а діточки?..
І, щоб Пітер не зажадав од них діточок, вони квапливо заспівали:
тт • •
Цвітуть троянди під вікном,
А діточки — ми ось!
Самих себе, на щастя, нам
Робить не довелось.
Пітерові сподобалась їхня вигадка, і він повернув усе так, ніби сам це придумав. Домок вийшов і справді прегарний, і немає сумніву, що Венді було в ньому дуже затишно, хоч вони її тепер, звісно, вже не бачили. Пітер походжав довкола, загадуючи хлопцям зробити ще оце... оце... оце.
Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. Здавалося, геть усе вже закінчено, аж ні.
— А чим стукати в двері?— запитав він.
Усім стало дуже соромно, але Базіка миттю відірвав підошву од свого черевика, і з неї вийшло чудове стукальце до дверей. "Ну, тепер уже все",— подумали хлопчаки. Та де там!
— А комин?— раптом мовив Пітер.— Без комина ніяк не можна.
— Авжеж, комин потрібний,—поважно промовив і Джон. Нараз у Пітера сяйнула чудова ідея. Він зірвав з Джонової голови
його високий святковий капелюх, вибив дно й умостив капелюха на дах. Годі й казати, як зрадів маленький дім-домок, діставши такий показний комин! І з капелюха, наче на знак вдячності, відразу пішов густий дим.
Тепер уже й справді все було гаразд. Залишалося тільки постукати в двері.
— Ану, причепуріться всі!— звелів Пітер.— Перше враження страх яке важливе.— І в душі зрадів, що ніхто з хлопців не спитав його, а що ж воно таке, оте перше враження: усі заклопотано чепурилися.
Він злегенька постукав у двері. Довкола запала тиша — і в лісі, і в хлоп'ячому гурті. Чути було тільки Дзінь-Брязь, що сиділа на гілці дерева й глузливо хихотіла.
Усіх хлопчаків непокоїла та сама думка: чи відчинять їм двері? А якщо вийде господиня, то яка вона з себе?
Двері відчинились, і на порозі з'явилася господиня. То була Венді. — Усі разом поскидали шапки.
Венді була приємно здивована. Саме цього вони всі й сподівалися.
— Де це я?— запитала вона.
Ви вже, мабуть, здогадались, хто озвався перший. Ну звісно, Задавака.
— Шановна Венді,— квапливо проказав він,— цей дім ми спорудили для тебе!
— То скажи нам швидше, що він тобі до вподоби!— вихопився Хвалько.
— Милий, прегарний домок,— мовила Венді. Саме ці слова усі вони й сподівались од неї почути.
— А ми твої діточки!— в один голос вигукнули Близнюки. Хлопчаки разом упали на коліна й благально простягли до неї
руки.
— О люба Венді, будь нам за матусю!
— Я — за матусю?— перепитала Венді, аж сяючи з утіхи.— Та я б, звісно, радісінька, але ж бачите — я сама ще мала й незвична до цього.
— То пусте,— заявив Пітер так, наче він єдиний з усього гурту знався на цих речах, хоч насправді тямив у них найменше.— Нам потрібна така людина, щоб по-материнському піклувалася про нас, ото й тільки.
— О!— вигукнула Венді.— Це мені якраз до душі!
— Авжеж, авжеж!— підхопили всі хлопці.— Ми це враз добачили!
— Ну що ж, гаразд,— сказала Венді.— Постараюся робити для вас усе, що зможу. А тепер марш у дім, шибеники! Я певна, що ноги у вас геть мокрі. А поки повкладаю вас спати, я ще встигну доказати вам казку про Попелюшку.
І всі рушили в дім. Не знаю вже, як вони там умістилися, хоча на острові Небувальщині можна, як захочеш, і поменшати.
То був перший із багатьох незабутніх вечорів, що їх загублені хлопчаки провели з Венді. Трохи згодом вона поклала їх спати у велике ліжко в їхньому підземному домі, а сама пішла ночувати в свій маленький домок. А Пітер із шпагою напоготові став на варту біля дверей, бо чути було, як десь віддалік бенкетують пірати і як шастають по лісу голодні вовки.
Яким затишним та безпечним виглядав серед темряви той маленький домок! З вікон крізь завіски пробивалось ясне світло, над комином привітно здіймався дим, а при дверях вартував безстрашний Пітер.
Та згодом його зморив сон, і підхмеленим феям, що верталися додому з веселої вечірки, довелось перелазити через нього. Якби в них на дорозі заснув хтось інший із загублених хлопчаків, феї неодмінно утнули б йому якусь капость. А Пітера вони лише злегенька щипали за ніс і йшли собі далі.
Розділ сьомий
ОСЕЛЯ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Найперше, що зробив Пітер другого ранку,— це обміряв Венді, Джона і Майкла, щоб визначити, які завширшки дупла потрібні їм для входу в підземний дім. Ви, певне, пригадуєте, як капітан Гак насміхався з хлопчаків за те, що вони поробили окремі лазівки для кожного. Та він сам був невіглас: адже якщо дупло тобі не пасує, ти не зможеш вільно підійматися і спускатися в ньому,— а тим часом хлопчаки були хто тонший, хто товщий. А от коли дупло тобі саме до міри, ти залазиш у нього, набираєш повні груди повітря і зсуваєшся наниз так швидко, як сам захочеш.
А щоб піднятися вгору, треба то набирати, то випускати повітря, і в такий спосіб ти поволі посуватимешся догори. Коли звикнеш це робити, все воно діється само собою, ти навіть не думаєш про це, і отоді виходить навдивовижу легко й гарно.
Отож треба тільки, щоб ти пасував до дерева, тим-то Пітер і обмірював усіх трьох так ретельно, наче збирався шити їм костюми. Єдина різниця була в тому, що костюм припасовують до фігури, а Пітер навпаки — припасовував дітлахів до дерев. Звичайно це робиться дуже просто: усе залежить від того, скільки всілякої одежі на себе надягти. Та коли ти навіть подекуди трохи затовстий або ж коли єдине наявне дупло не зовсім рівне, Пітер знає, що зробити, аби підігнати тебе під потрібний розмір. Але після того вже добре пильнуй себе, щоб не набрати зайвого тіла чи, навпаки, не схуднути. Одначе це, як незабаром пересвідчилась Венді, тільки на користь кожному.