— Рятуйте! Рятуйте!—'— зарепетував Хвалько, повалившись на землю.
— Що ж діяти? Що діяти?..
Ну як тут не згадати добрим словом Пітера! Такий він мав вплив на хлопців, що в цю скрутну хвилину вони звернулися думкою до нього.
— А що вдіяв би Пітер?— запитали всі разом. І майже тут-таки відповіли самі собі:
— Пітер зробив би їм страшні очі між ногами! А тоді вигукнули:
— То робімо ж, як Пітер!
Треба вам сказати, що це найпевніший спосіб відстрашити вовків. Отож усі як один хлопчаки пригнулися й грізно подивились на вовків крізь розставлені ноги. Та мить тяглася нескінченно довго, але за нею була перемога: тільки-но вони рушили вперед у цій страхітливій позі, як усі вовки підібгали хвости й чкурнули геть.
Хвалько підвівся з землі, І хлопчакам здалося, що в очах у нього й досі відбиваються вовки. Та насправді то було щось інше.
— Ой хлопці, яку прекрасну пташину я бачив у небі!— вигукнув
Хвалько, коли вони стривожено з'юрмилися навколо нього.— Велику білу пташину. Вона летить сюди.
— А що ж то за пташина, як по-твоєму?
— Не знаю,— тихо відказав Хвалько.— Тільки з вигляду вона дуже стомлена й весь час жалісно стогне: "Бідолашна Венді!"
— "Бідолашна Венді"?
— А-а, згадав!— ту ж мить вихопився Задавака.— Атож, є такі птахи, що звуться вендями.
— Гляньте, вона летить!— вигукнув Чубчик, показуючи на небо. Венді вже була майже над їхніми головами, і вони добре чули її
жалісний стогін. Та от здаля долинув і пронизливий голосочок Дзінь-Брязь. Тепер ревнива фея облишила й удавати приязну і накидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу боляче щипаючи її.
— Гей, Дзінько!— загукали здивовані хлопчаки. У відповідь Дзінь продзвеніла:
— Пітер звелів вам застрелити цю вендю!
Серед загублених хлопчаків не заведено брати під сумнів Пітерові накази.
— Як Пітер звелів, так і зробимо!— дружно вигукнули довірливі хлопчаки.— Нумо мерщій по луки та стріли!
Усі, крім Базіки, шмигонули в свої дупла. А він лишився на місці, бо мав лука при собі. Дзінь побачила це і вдоволено потерла свої крихітні рученята.
— Ну ж бо, Базіко, не барися!— підганяла вона його.— Ото зрадіє Пітер!
Базіка похапцем наклав на лук стрілу.
— Стережися, Дзінько!— гукнув він і вистрілив.
Венді, тріпочучи, мов пташка, впала додолу із стрілою у грудях.
Розділ шостий
ДІМ-ДОМОК
Простосердий Базіка стояв, мов звитяжець, над тілом Венді, а тим часом інші хлопчаки, вже озброєні, вискакували із своїх дерев.
— Опізнилися!— гордо вигукнув Базіка.— Я вже підстрелив її, цю вендю. Ну й хвалитиме ж мене Пітер!
— Дурноверхий йолоп!— обізвалася згори Дзінь-Брязь і майнула геть з очей.
Та ніхто не почув її. Усі обступили Венді, і, коли добре придивилися, запала моторошна тиша. Якби серце Венді билося, вони неодмінно почули б його.
Перший порушив мовчанку Задавака.
— Це не пташина,— злякано мовив він.— Здається, це... дівчинка.
— Дівчинка?— перепитав Базіка і затремтів.
— А ми вбили її,— хрипко сказав Хвалько. Усі поскидали шапки.
— Тепер я розумію,— сказав Чубчик.— Вона летіла до нас разом з Пітером.— І він скрушно повалився додолу.
— Нарешті Пітер знайшов дівчинку, щоб піклувалася про нас,— озвавсь один із Близнюків.— А ти вбив її.
їм було жаль Базіки, але ще дужче жаль самих себе. Тож, коли він ступив був до них, усі відвернулися.
Обличчя Базіки було бліде мов крейда, але повівся він з гідністю, якої доти ніхто в ньому не помічав.
— Так, я вбив її,— мовив він замислено.— Коли, бувало, дівчатка ввижалися мені вві сні, я звичайно казав: "Матусю, матусю". А коли вона зрештою справді з'явилася, я її застрелив.
І він поволі рушив геть.
— Не йди!—з жалем гукнули хлопці.
— Мушу йти,— відказав він, увесь тремтячи.— Я так боюся Пітера.
Саме в цю трагічну мить вони почули звук, від якого їхні серця сполохано тьохнули. То було Пітерове кукурікання — в такий спосіб він завжди давав їм знати, що повертається додому.
— Пітер!— хором вигукнули хлопчаки.
— Сховаймо її!— прошепотів хтось.
Вони квапливо заступили Венді. Тільки Базіка лишився осторонь.
Знову пролунало дзвінке "кукуріку", і ось уже перед ними став сам Пітер.
— Привіт, хлопці!— гукнув він.
Вони розгублено віддали йому честь, і знову запала мовчанка. Пітер насупив брови.
— Ось я й повернувся,— уже починаючи сердитись, сказав він,— то чого ж ви мовчите?
Хлопчаки порозтуляли роти, але вітальні вигуки наче застрягли в них у горлі. Пітер не звернув на це уваги, бо дуже квапився потішити їх приємною звісткою.
— Чудові новини, хлопці!— вигукнув він.—Нарешті я знайшов вам матусю!
Усі так само мовчали. Почувся тільки глухий удар об землю: то Базіка упав на коліна.
— Хіба ви не бачили її?— запитав Пітер уже трохи стривожено.— Вона ж полетіла сюди.
— Ой леле!— тихо мовив чийсь голос.
— Який злощасний день!— докинув ще один. Базіка підвів голову.
— Пітере,— спокійно заговорив він,— я покажу тобі, де вона. Та всі, як і раніш, заступали Венді від Пітерових очей. Отож Базіка сказав:
— Ану, Близнюки, відступіться. Нехай Пітер побачить.
Тепер уже всі посунулись назад, і Пітер побачив мертву Венді. З хвилину він дивився на неї, не знаючи, що діяти.
— Померла,— розгублено мовив він.— Мабуть, їй страшно, що вона померла.
Вн подумав, як добре було б оце тепер узяти та й поскакати собі геть на одній нозі, неначе в якійсь веселій грі,— ген-ген звідси, щоб не бачити цієї мертвої дівчинки й ніколи більш до неї не вертатися. Коли б він таке зробив, то й усі хлопці залюбки поскакали б за ним. ' і Але в грудях у Венді була стріла. Пітер витяг її і обернувся до своєї ватаги.
— Чия стріла?— суворо запитав він.
— Моя, Пітере,— відказав Базіка, стоячи на колінах.
— О підлий убивця!— вигукнув Пітер і заміривсь на нього стрілою, наче кинджалом.
Базіка не зрушив з місця, а сміливо розхристав груди.
— Бий, Пітере,— твердо мовив він.— Бий несхибно. Двічі підносив Пітер стрілу, і двічі рука його опускалася.
— Не можу,— з розпачем у голосі сказав він.— Щось спиняє •мою руку.
Всі вражено подивились на нього. Тільки Хвалько, на щастя, в цю мить позирнув на Венді.
4 — Дивіться!— гукнув він.— Дивіться на дівчинку Венді... на її руку!..
То було справжнє чудо: Венді підняла руку. Хвалько нахиливсь до неї і шанобливо прислухався.