У поводженні його й тепер іще прозирає благородство, і, навіть шматуючи людину своїм гачком, він не втрачає гідності. До того ж, як я чув, він чудовий співрозмовник. Що ввічливіший він з вами, то дужче слід його боятися, і, певне, саме в цьому й виявляється справжня вихованість. А його вишукана вимова, навіть коли він брутально лається, і елегантні манери наочно свідчать про те, що він далеко вищий в усьому від решти піратів. Людина незрівняної хоробрості, він, як розповідають, боїться однієї-єдиної речі: вигляду своєї крові, напрочуд густої і незвичайної кольором.
Своїм убранням Джез Гак помітно наслідує моду, пов'язану з ім'ям короля Карла II, бо колись давно, ще на початку його піратської кар'єри, хтось сказав йому, що він навдивовижу схожий на того злощасного представника роду Стюартів. В зубах у нього майже весь час хитромудрий мундштук, з якого можна курити дві сигари водночас,— капітан сам змайстрував його. Та найстрахітливіше в ньому — це, безперечно, отой його залізний пазур.
А тепер убиймо котрогось із піратів, щоб побачити, як це робить сам Гак. Ну, от хоч би Люка. Ідучи, Люк раптом незграбно заточується на капітана і, щоб не впасти, хапається за його пишний мереживний комір. У ту ж мить залізний гачок рвучко здіймається вгору, чути короткий тріск, зойк — і ось уже мертве тіло відкинуто з дороги, а пірати простують собі далі. Джез Гак навіть не витяг з рота свого мундштука з двома сигарами.
Отакий-то він, цей жаский лиходій, з яким не на життя, а на смерть воює Пітер Пен. Хто ж із них переможе'*..
Слідом за піратами, нечутно скрадаючись дорогою війни, що її не видно недосвідченому оку, з'являються червоношкірі. Вони сторожко видивляються вперед. В руках у них томагавки й довгі ножі, а їхні намащені олією і розмальовані голі тіла лисніють у темряві. У всіх у них при поясі начеплені скальпи — і загублених хлопчаків, і піратів,— та воно й не дивно, бо перед нами войовниче плем'я малмалів, яких не слід плутати з сумирними делаварами чи гуронами.
Пригнувшись до самої землі, мало не рачкуючи, перед веде сам хоробрий Великий Ягуарчик, геть обвішаний скальпами,— вони навіть заважають йому іти, а надто в такій позі. А позаду, там, де найнебезпечніше, гордо випроставшись, виступає Тигрова Лілея — найперша красуня племені малмалів, що мусить відбиватися томагавком від занадто настирливих женихів. Зверніть увагу, як вони тихо йдуть по сухому галуззю: в жодного під ногами ані шелесне. Чути лише їхній важкий віддих. Річ у тім, що всі вони останнім часом трохи переїдали, отож і набрали зайвого тіла. Вони, звісно, скоро позбудуться надмірної ваги, та саме тепер вона й становить для них головну небезпеку.
Червоношкірі зникають, мов тіні,—так само нечутно, як і з'явилися,— і ось ми вже бачимо на лісовій стежці велике й різношерсте товписько диких тварин: тут і леви, й тигри, й ведмеді, й безліч дрібнішої звірини, що мала б тікати від хижаків, але не тікає, бо на цьому благословенному острові всі звірі живуть у мирі та злагоді. Язики в них висолоплені й сумно теліпаються — це означає, що тварини сьогодні голодні.
Аж ось і вони зникають з очей, а слідом за ними проповзає величезний крокодил. Ми скоро дізнаємось, на кого він полює.
Нарешті віддаляється й крокодил, та майже відразу ж по тому з темряви знов виступають загублені хлопчаки, бо так уже все влаштовано на острові, що той похід по колу доконче має тривати не спиняючись, аж поки хтось пристане чи вповільнить ходу. Тоді задні наскочать на передніх, і тут уже буде справжня мала купа.
Як ми вже бачили, всі видивляються ворога попереду, і ніхто й гадки не має, що він може підкрастися ззаду. Оце вам ще один доказ того, що острів таки справжнісінький.
Перші вимкнулися з того рухомого кола загублені хлопчаки. Онде вони стомлено простяглись на моріжку біля своєї підземної оселі.
— Ой, хоч би вже скоріше повернувся Пітер!— зітхають вони. Тим часом кожен з них і зростом більший, і ширший у плечах проти свого ватажка.
— Один я не боюся піратів!— каже Задавака отим своїм тоном, через який йому ніколи не бути загальним улюбленцем. Та, певне, і його стривожив якийсь віддалений шурхіт, бо він тут-таки додає:— І все ж нехай би він уже повертався та розповів нам, чи не почув там чогось іще про Попелюшку.
Усі заговорили про Попелюшку, і Базіка сказав, що його мати, напевне, була схожа на неї. Згадувати про матерів вони наважувалися, тільки коли не було Пітера, бо він заборонив такі розмови як безглузді.
— А от я не пам'ятаю своєї матусі,— озвався Хвалько.— Прига дую тільки, що вона не раз, бувало, казала батькові: "От якби я мала власний рахунок у банку!.." Не знаю, що то за такий рахунок, але мені дуже хотілось, щоб вона його врешті дістала.
Отак розмовляючи, вони раптом почули вдалині якісь звуки. Ми з вами не жили змалечку в лісі, то й не почули б, а от загублені хлопчаки почули відразу. Це була та сама страхітлива пісня, яку співали пірати:
Ха-ха, хо-хо! Наш чорний стяг Нас у житті веде, А десь там, друже, і на нас Давно мотузка жде!
І загублені хлопчаки вмить... Стривайте, а де ж це вони? їх там уже немає. Дикі кролі й ті не могли б чкурнути так прудко.
Ну, та нехай уже, розкажу вам, де поділися хлопці. Усі вони, крім Хвалька, що подавсь на розвідку, вже сидять у своїй підземній домівці. То дуже гарна оселя, і скоро ми з вами побачимо її на власні очі. Але як вони туди потрапили? Адже ніде не видно ні лазу, ані найменшої купки хмизу, що могла б його закривати. Та придивіться пильніше — і ви побачите, що на моріжку стоять сім великих дерев і в кожному є дупло, куди вільно протізе такий хлоп'як. Оце і є входи до підземної оселі, що її вже багато місяців марно дошукується капітан Гак. Чи знайде він її сьогодні?
Та ось пірати наблизились, і бистроокий Джентльмен Старкі помітив Хвалька, що гайнув у хащі. Одна мить — і Старкі вихоплює пістоля. Та в ту ж таки мить у плече йому впинається залізний пазур Гака.
— Ой, капітане пустіть!— благально кричить Старкі, аж вигинаючися з болю.
А зараз ми вперше почуємо голос капітана Гака. Той голос не віщує нічого доброго.