Радість, сповнену надіями, поніс Осипко аж на полонину. Прибули на стоїще, оперезане з одного боку смереками, а з другого — водограями вигравав потік, поділяючи широку полонину. Ватаг заклопотано підійшов до тогорічної колиби, похитав головою.
— Видать, гостив тут непроханий вуйко. Тра раду дати. — І заходився поправляти колибу.
Тим часом усі бралися до праці. Де за годину було тихо, тепер застукотіли бартки, закипіла робота, загомоніли хлопці, ладнаючи огорожу стоїща, щоб не міг пробратися пустотливий вуйко.
Юзько став розпалювати ватру. Йому допомагав Осипко, наносив сухого хмизу. Але головне — добувати вогонь треба тертям деревини об деревину. Це нелегка справа. Саме такий вогонь зветься "чистим". Обкурена ним маржина не зазнає пошесті. Так здавна ведеться. У цій традиції крилась своя поезія. Родилась вона в часи, коли предки, що населяли ці гори, обожнювали вогонь. А тепер все це доповнює казку дивного побуту на полонині.
Осипка швидко захопила робота спузаря, і він щиро допомагав Юзькові. А коли після довгого тертя деревини показався димок і сполум'янів ворох сухої хвої, Осипко перший гукнув:
— Ватра!
Це слово покотилося по полонині радісними відгуками:
— Ватра-а! Ва-а-а-тра-а!
Запахло димом. Зійшлася вся ватага. Дивилися на Юзька, як на переможця.
— Добрий спузар! — схвально мовив ватаг. — Хай сей вогонь не згасає. А щоб дощ його не залляв, тра спорудити з каменю піч, — і взявся складати каміння. Хлопці йому допомагали.
Перший день життя на полонині захопив Осипка. Та як і не захопитися, коли тут сонце повними обіймами огортає землю, а трави незлічимо квітнуть різнобарвними чічками 22, незміряне стелиться простір, підпираючи сині верховини. Тут в одвічному шумовинні гірських потоків народжуються казки й бринять струни невидимої ліри, прокладаючи шлях до чуйного серця, щоб воно наповнювалось радощами буття. Тут розквітає душа, сповнюється священним трепетом, стає чулою до всього видимого. Здається, що й голе каміння обзивається до серця. Носив у ньому Осипко незбагненну радість, що її породжувала кожна днина, кожна хвилина життя на просторах.
22 Квітка.
Починався день покликом ватага. Швидко вівчарі, козарі 23, бовгарі 24 ставали до стоїща, вигонили худобину на пасовисько. Біля них проворні пси не давали відбитися овечці від отари, пильнували.
23 Козопаси.
24 Чередники.
Юзько з самого рання біля ватри. Він навіть гаразд не мив задимленого обличчя, вважаючи, що спузареві досить, аби світилися лише білі зуби та очі.
Сонце пливло понад горами, відміряючи години. Ватаг спостерігав, як падає тінь від устромленого біля колиби брая 25. То його годинник. Коли тінь стає такою короткою, що її можна зміряти, розставивши ноги, то, значить, уже промайнуло півдня. Треба тирлувати на обіднє доїння та напування. На клич ватага рушають до стоїща пастухи, сідають обідати. Смачно пахне засмажений салом куліш. Всі мовчать, чекають, щоб першим заговорив ватаг.
25 Буковий кіл.
Все це просто й урочисто вбирав у свою душу Осипко. Ватаг поставав перед ним якимсь чарівником, коли підходив до великих бербениць 26, наповнених молоком, і готував з нього бринзу, будз.
26 Діжка.
Увечері збиралася до нього вся пастуша громада. Відлиски полум'я вигравали на засмаглих під вітром і сонцем обличчях. Іскри, вириваючись з ватри, пирскали у безодню неба, мережаного сузір'ями. Навколо залягали поснулими велетами гори, наче причаїлись древні богатирі. Від подиху тих велетів стелиться легіт, лоскоче зігріте від ватри обличчя, пестить груди, ворушить куделю на голові. Пустотливий повів з гір приносить ледве вловимий таємничий шум, розсипає його по полонині, торкаючись струн невидимої кобзи, і вона ронить дивні мелодії. Зібрати б їх, перелити у звуки флоєри, щоб серце тремтіло разом з ними.
Навчився душею сприймати ті чари ватаг. Оглянувши стоїще, він читає молитву, не з "закону божого" вивчену, а створену гірським життям, де сонце, зорі, смереки повідають людині про таємниці буття, про красу всього народжуваного на землі. Ватаг зичить здоров'я тварині й людині, бажає, щоб буяли травами полонини, щоб гомонів рідний Черемош "нині й вовіки"...
Шепочучи ці слова, ішов Осипко спати з Юзьком на пахучому сіні.
* * *
Міг уже такої честі доступитися, що ватаг доручав навіть виконувати роботу спузаря, коли Юзько був зайнятий чимось іншим. Тоді поважно ворушив вогнище, вигортаючи грань 27, самовпевнено поглядав навколо, бо знав, що в нього обличчя задимлене, як у справжнього спузаря.
27 Вугілля.
Та й інші доручення довіряв ватаг завзятим хлопцям.
Якось щезла десь корова, відбившись від стоїща. Треба відшукати. На це зохотились хлопці; нагострювали бартки, оглядали кріс, туго підперізувалися.
— Рушайте й не баріться! — наказав ватаг. Обійшовши близькі хащі, вузькою стежкою пішли в ліс. Малось на думці не тільки знайти маржину, а й пошукати Довбушеву печеру. Адже десь тут вона. Часом зупинялися, заходили в гущавину й знову шукали.
— Коби доступитися тої печери, — роздумував голосно Юзько. — 3 барткою Довбуша не тяжко й маржину знайти.
— Повними бочівками скарби наставлено в тій печері, — додав Осипко, відхиляючи хвої, що били в обличчя.
Проходили серед камінних зломів: ноги ступали то на гострі камінці, то намацували м'яке моховиння.
Юзько зупинився, оглянув навкруги. Непроглядний ліс. Видно лише шматочки неба, по якому часом повзе біла хмаринка, зачіпаючись за смерекові вершечки.
— Тут печера знайдеться, — Осипко показав рукою на заломи, де природа нагромадила велике каміння й повалені бурею дерева. По дорозі трапився потічок. Сіли на ковбички біля води, напилися. Недовго перепочивали. Оволодівав ними запал шукання. Настирливо йшли вперед, понад потічком, хоч часом ноги потрапляли в несподівані калабані. Осипку весь час верзлися Марійчині казочки. А за ними химерно снувалися лісові тіні, обгортаючи порослі мохом великі кам'яні брили. Душу наповнювало гіркотливо-солод-ке чекання якоїсь несподіванки. Здавалося шукачам, що вони переселилися в світ казкових видінь, де природа розкриває свої щедрі дарунки, кличе бути мужніми й дужими.
— Печера! — гукнув Осипко.