— Відмовлюсь од взятих для "Руської бесіди" зобов'язань. Краще докінчуватиму свою "Планиду"! — Юрій запитливо поглянув на Драгоманова.
— Від "Планиди" треба теж відмовитись! — ще рішучіше заговорив Драгоманов. — Тільки поважаючи вас як талановитого письменника, я змушений говорити у вічі гірку правду. Не ображайтеся, Юрію. Я люблю і шаную вас. Ваше ім'я уже вписане в історію нашого культурного відродження. Не обволікайте тінями це світле ім'я, не марнуйте свій талант, не топіть його в астрологічному тумані!..
— Перепрошую... Ви прочитали "Планиду"? — збентежено запитав Юрій.
— Уважно і з болями перечитав...
— Тож маємо судити, як розуміє сам народ про долю кожної людини. Там етнографія, міфологія...
— Справжню міфологію, етнографію треба звільнити від забобонів! Не на зорях пишеться доля народу, а на терені соціального змагання, прогресу!
— Нічого не можу збагнути. Горить мені душа! Пече у грудях біль! Де ж правда? Де шляхи, якими простувати нам до мети? Де наші надії?
— Надії треба визволяти від будь-яких затуманювань. Вони мають бути кришталевими, прозорими, як ваше гірське повітря на Буковині!
Федькович замислився, важко дишучи, ніби підіймав тяжку ношу на гору.
— Не можу збагнути...
— Раджу звернути увагу на мою статтю, яку тепер друкує "Правда". Дещо варто зараз зачитати, — Драгоманов дістав з теки рукопис, подав Бучинському. — Прошу цю сторінку.
Той зачитав підкреслені уривки: "Моральна робота в Росії один час була увійшла в белетристичну і поетичну критику, котра мала такого майстра, як Бєлінський, що підняв у першу половину своєї діяльності високо критику естетично-психологічну, а потім почав психолого-соціальну, продовжену Добролюбовим. Через те смак літературний у Росії багато в чому, мабуть, чи не строгіший, ніж у других землях європейських..."
— Отож, дорогий Юрію, ваші повісті треба винести за межі вузького локального вжитку. Надрукувавши їх у Києві окремою збіркою, я надішлю таким цінителям художності, як Тургенєв і Гюго. Що ви скажете?
Юрій розвів руками, безнадійно поглянувши на не визнану Драгомановим "Планиду".
* * *
По виїзді Драгоманова роздумував Юрій про все почуте від ученого. Не міг ще добре взятися до творчої праці. Ще продовжував з натугою виконувати взяті зобов'язання в "Просвіті" та "Руській бесіді". Лише думкою відпочивав на полонинах, обіймав далі Чорногори...
Раптово залишає Львів і восени 1873 року повертається до Путилова. У скорому часі одержав тут лист Драгоманова, який сповіщав про обрання у Києві Федьковича членом Географічного товариства. Велику зацікавленість викликало повідомлення про виступ там Остапа Вересая та його репертуар. Це викликало бажання дечим уподібнитися славетному кобзареві.
Тепер на дозвіллі мав зважити вартість усіх львівських зустрічей та всього баченого там. Зблизька пізнав тих, хто.підпирає австрійську конституцію, поблажливо даровану монархом. О, краще в пеклі пектися, ніж скніти в єлейному багні словоблудів найрізноманітніших зафарблень.
Віддавав дні й години для побачень з давніми побратимами. Небагато їх зосталося, розбрелася сіромашня по всіх усюдах. Залишились переважно пастухи та ті, що ставали дараби гнати. Лагодився в мандрівку, мав навістити давнього друга в Розтоках Олексу Чернявського та простувати в Радівці до Найбавера, щоб познайомити його з новою редакцією "Довбуша" і задумами нових творів. Але деякі обставини затримали його дома...
Одного святкового дня привів Юзько до хати кількох побратимів. Сам одяг своє найліпше вбрання.
— Багато часу живу я в цій хаті, — говорив спроквола він. — А тепер, батьку отамане, дозволь мені у своєму сирітському житті дещо нове вчинити.
— На добре завжди даю свою згоду, — запитливо Юрій поглянув. — Кажи, що думаєш?
— Доста навештався по світу. Тра вже братися до берега. Є дівка в мене. Бідна, але щира.
— Гожа дівка? З такою не гріх побратися, — загомоніли друзі.
— Дозволь, мій отамане, одружитися, — Юзько вклонився.
— А хто вона? Чи є батько, мати, рідня?
— Батько і мати є. А хати своєї нема. Але...
— Коли серце велить, то одружуйся. Але в чужу хату не йди, краще щось інше вигадати, — Юрій зважливо поглянув на присутніх. — От що, братове... не хочу, щоб Юзько залишився безхатнім храпаком. Хай тебе і твою родину назавжди привітають стіни оцієї хати...
Незабаром відбулося вессіля. Ожила оселя Федьковичів, загомоніла молодь, справляючи обряд одруження.
За звичаєм під час весілля на конях робили прогулянку в гори.
— Поїдемо, товариство, Довбушевими шляхами! — зажадав Юрій.
— Згода!
Дзвінкокопитно понеслися коні Попереду молодий з молодою, поруч Юрій, а слідом найщиріші його друзі, з якими разом їздив у сервітутських справах. Молодий зупиняв кожного, хто зустрічався по дорозі, і частував напоями. Зупинили чоловіка і жінку, що їхали в добрій бричці. Вони не відповіли на уклін молодих. Тоді дружки зупинили їх.
— Стійте! — схопив дружко міцною рукою за вуздечку коня. — На уклін молодих треба відповідати чемністю. До того ж ми давні знайомі. Зустрічалися на сервітутському суді. Ось де зустріли свідка-підбрехача.
Юрій не вірив своїм очам. То їхав давній гусарин. Поруч сиділа огрядна його дружина. Пізнав у ній Павлину. Вона зблідла.
— Маємо нагоду тепер поквитатися з тобою, гусарине! — гнівно звернувся дружко. — Хочу повернути на твою спину буки, якими ти частував селян. Пригадуєш? Злазь з брички!
Зляканий гусарин корився, злазив з брички, а Павлина закрила лице руками.
— Скільки прикажете, гусарине, відміряти київ?
— Змилуйтеся, — став той на коліна.
— Зупинись! — втрутився Юрій. — Не годиться у цей весільний день згадувати зле...
— То хай веселиться з нами! — загули весільчани. — Хай потанцює своєї гусарської!
— Правильно! Танцюй!
— То інше. Хай потанцює, — погодився і Юрій. На галявині край лісної доріжки стали колом весільники. Задуднила флоєра. Нехотя гусарин, поглядаючи з острахом, почав танцювати. Дивний то був танок. Тряслися плечі й груди в танцюриста, брязкотіли медалі.
— Давай ще! — гукав дружко. — Танцюй! Хай і твоя пані разом танцює!
— Того не треба! — втрутився Юрій. — Краще хай вип'є з нами вина!