"Я ще у Відні казав Вам, що найбільше пішов би в Росії в продаж Федькович... Як Ви думаєте, чи згодився б він на те, щоб видати у Києві всі його твори, як поетичні, так і прозові?"
Завдяки Драгоманову ім'я Федьковича стає відомим Івану Тургенєву, Віктору Гюго та іншим літераторам. Надходив час буковинському соловейку злетіти на широкі простори.
Голос громадської свідомості кликав Юрія до нової діяльності, окрилював сподіванки. Шкода було розставатися з рідними горами і друзями.
Піду я у Львів, там красний, кажуть, город.
Високі церкви та препишні палати;
А все-бо вищі золоті наші гори!
Верхи на конях проводжали побратими Юрія аж до Сокільського. Тут пили воду з Черемошу, обіймалися, клялися зустрітися при першому поклику гуцульської волі.
Не дуже Юрій поспішав, їдучи до Львова. Зупинився в Коломиї, а в Станіславі погостив у Бучинського — енергійного двадцятип'ятилітнього юнака, великого ентузіаста по збиранню фольклору. Особливо зацікавили Юрія розповіді про Драгоманова та його листування. Адже в листах до Бучинського той часто називає ім'я Федьковича, цікавиться його творами, висловлює бажання написати про них статтю для "Вестника Европы", записує адресу співця Буковини та просить надсилати "етнографічні матеріали про гуцульський край". В листах до Бучинського зацікавився Юрій піснею, яку написав для молоді Драгоманов. Викликали запитання її рядки:
З північною Руссю не зломим союзу:
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе
І вкупі приймаємо свободу!
Бучинський навіть проспівав куплет, користуючись поширеним мотивом. А далі повідомив про намір Драгоманова незабаром прибути до Львова.
— У цій подорожі я буду супроводжувати його. Сподіваюся, що тоді відбудеться зустріч з вами, — доброзичливо посміхаючись, докинув Бучинський.
Проводячи в дорогу Юрія, висловлював бажання ще зустрітися і продовжити цікаві розмови.
* * *
Чим же привітає галицька земля гуцульського гостя, що прибув до Львова у 1872 році? Прокладали сюди шляхи буковинці й закарпатці, щоб злити воєдино просвітительську діяльність для відродження рідного краю. Знайшла тут відгомін з Наддніпрянщини і Шевченкова муза.
У колах передової інтелігенції жили традиції Маркіяна Шашкевича та його друзів, що започаткували "Русалкою Дністровою" нову літературу. Але дарована цісарем після революції 1848 року конституція не виправдала надій. Спроби налагодити видання українських журналів були випадковими. Найдовше проіснував орган групи народовців "Правда" з програмою, пристосованою до легального існування. Через те лише іноді в журналі знаходили можливість друкувати твори демократичні письменники. У рік прибуття до Львова Федьковича в "Правді", поруч з його ім'ям, з'явилось ім'я Панаса Мирного з далекої Полтави.
Співробітники "Правди", учасники товариства "Просвіта" зустріли буковинського поета не без відчутної зверхності.
Серед присутніх були Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Омелян Огоновський, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Остап Левицький та інші. Це все освічені люди, які складали основний осередок групи народовців. На їхні облесливі привітання Юрій скромно відповідав, зважуючи поведінку кожного. А в думці роїлося: "Я, панове, не вчився так, як ви, по академіях. Моя академія — Чорногора, полонина, береги Черемошу". Але не наважувався вимовити цього. Хай гуцульський сардак повідає сам правду.
Пригадував, що дехто з присутніх завдав неприємності, редагуючи його твори. Та не можна тут згадувати про це. В інший час, може, викликав би "доброзичливця" помірятися за правду на топірцях. Але тут не Чорногора, а прославлене місто Львів, де в стародавніх будівлях криються тіні Данила Галицького та інших подвижників, а на Святоюрській горі ще не вкриті забуттям сліди Богдана Хмельницького...
Зупинився на Хорущині при Цитадельній вулиці. Звідси щоденно ходив до "Просвіти", де мав посаду, що зобов'язувала впорядкувати і редагувати популярні книжечки. Мізерна плата за роботу не давала достатніх коштів для прожиття в місті, а тому довелося ще підписати угоду на переклади драматичних творів для театру, що перебував на утриманні товариства "Руська бесіда". Не до віршування тепер було Юрію. Відірвавшись від рідних гір, від волелюбного побратимства, він занепадав. Іноді переписував у новій редакції драму "Довбуш", а найбільше часу віддавав перекладам Шекспірового "Гамлета" та закінчував розпочатий у Путилові переспів "Макбета".
Пригодилася для "Руської бесіди" і написана за Шекспіровою п'єсою "Уговтання непокірної" так звана "фрашка" — "Як козам роги вправляють". Високу майстерність перекладів не міг пильнувати за браком часу. Не за натхнення писав, а як ремісник виконував зобов'язання виготувати законтрактовану кількість аркушів. Ще більше діяв проти власного сумління, редагуючи різні дрібнички у виданні "Просвіти". Єдиною втіхою було готування до друку народних казочок.
У святкові дні Юрія запрошували діячі "Просвіти" до ресторації на Бернардській площі. Всі з'являлися сюди в добротних костюмах. Один Юрій відрізнявся своїм убранням. Та ще й топірець завжди тримав при собі.
Тут велися жваві розмови, виникали суперечки. Коли йшлося про ширення народної мови в літературі, подавав свій схвальний голос і Юрій. Адже він давно засуджував консерваторів, які намагалися писати незрозумілим для народу "язичієм". Але не міг погодитись з прихильниками церковних молебств.
— Я гадаю, — говорив Юрій, — що народну справу належить захищати не молитвою, а барткою! Присутні замовкли. Далі хтось обізвався:
— Буває, що молитва до згоди кличе. А де згода в сімействі, там люди щасливі...
— Ні, не буде там щастя, де нема просвітку та волі для людини. — Юрій звівся і окинув поглядом присутніх.
— Для цього не треба вживати бартку.
— А як пан гадає, чи можна добути голими руками правду? Може, заходимося, шановні редактори, викреслювати Шевченкові слова про те, що треба "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру"?
Така рішучість переполошила лібералів. Боялися вони, щоб хто не підслухав крамольну розмову. Почали розходитись. Самотньо, з тяжкими роздумами Юрій повагом проступав на Цитадельну, затискаючи топірець у руці. А його співбесідники пішли назустріч церковному дзвону.