— За мною, хлопці! — лиш гукнув.
Ватага помчала. Павлина розгублено стояла посеред двору. До неї переможно підійшов гусарин, простягаючи руку. Неохоче взяла її. Вершники хутко віддалялися. Збитою копитами колією стелилася побратимська пісня:
Лихо мені із сватанням,
Лихо мене било,
А мені ся з того лиха
Кучері повили.
Повилися кучерики,
Як на бараночку,
А ще мені вередливий
Дають доганочку.
Вередливки доганочку —
Дівчата догану,
Аби сім літ не женився —
Не брав незугарну!
Гіркою усмішкою сприймав Юрій побратимську пісню. А у дворі пригощав усіх прибулих, наказавши трембітарям грати. Заголосили трембіти, розносячи ридання просторами.
А на ранок Юрій збирався в дорогу, ладнаючи ліру. Захоплювало бажання стати народним лірником. Адже слово в єднанні з гармонією звуків має велику силу. Пішов у мандри, залишивши на господарстві Юзька.
Дивний той мандрівний лірник. Зупиниться десь на безлюдді під явором, поведе розмову з навколишнім світом, а думкою сягає не тільки просторів Буковини, а й лине до дніпрових берегів, зустрічається там з Шевченковими покритками, гнівними месниками, слухає їхні скарги і відгукується на них піснею.
Часом зупинявся у людних місцях, прибивався на ярмарки або храмові свята. Грав і співав не тільки давно чувані, а й зовсім ще нікому не відомі пісні. Обступали люди мандрівного лірника, який, на диво, не брав пожертв.
Приносив свої думи в нужденні, драницями вкриті хати по підгір'ях і долинах.
Думи мої, діти мої,
Що з вами учиню?
Посів вас барвінками
По всій Україні
І буду вас виростати,
Слізьми ізрошати...
Навіщав, яких знав, учасників італійського незабутнього походу. Коли заставав кого живим, сердечно обіймав, а мертвим на могилі пісню дарував. Так потрапив і в Заставню, побував на могилі вірного побратима, колись співучого Михайла Дучака. Вклонився його барвінком порослій домовині. Великого вірша присвятив, згадавши горьоване разом жовнірське життя.
Земле моя, нене моя,
Голубко моя,
Пахучими васильками
Майованая;
Кривавими річеньками
Мальованая,
Дрібненькими слізоньками
Поливаная!
Ти вірного товариша
Узяла єси, —
Від вірного товариша
Поклін понеси...
Це ж йому колись повідав про сестриць, не таїв і свої виразки юначого серця, про перший квіт любові признавався. Пригадалися тепер —
І ті літа молодії,
Маковії квіти,
І ті сестри щебетливі —
Невиннії діти.
І ти, моя зоре,
Чорнявая Цоре,
Що-сь зоряла надо мною,
Як ранішна зоря...
Братаючись з вітром, що огортав груди пахощами полонин, мандрував далі. Коли зустрічав по шляху циганський табір, то зупинявся, прислухався, наче хотів почути знайому пісню або відшукати когось. Залишався і часом і на ночівлю в циганському таборі, наче сподівався тут колишню пісню почути, спогадами повернути давні чари...
Прибував до рідної оселі обвітрений з виду, гострий думкою і вразливий. Бентежили його різні повідомлення, що їх приносила пошта. Часопис "Русь" завдав багато хвилювань. Біль і обурення бентежили поета, коли він читав рядки критики: "Сам наш Федькович, — нехай нам сего не бере за зле, — далеко лучше писав, доки ми не стали величати його в письмах наших; послідні ж утвори його, як "Рожеві квіти" і інші дрібні поезії, суть тілько забавкою без цінності... Навіть його комедія "Так вам треба!" не зробила б на сцені жодного ефекту, окрім того, котрий його ім'я, яко ім'я народного писателя, викликає".
Жаль і обурення прокидалися в душі непривітаного поета. Але є й прихильники його. Серед них з демократичної молоді Остап Терлецький готує видання його поезій. Як з рідним, листується з ним. Та небагато таких. Більше тих, що пристосовуються до цісарської конституції. Це ті, хто рідне слово ладен увібгати в лакейськую ліврею. Хилять вони голови перед вінценосцями.
Гнівно зазвучали нові рядки поезії. Влучав у тих, що, прикриваючись іменем Шевченка, слугували австрійській цісарській владі. То було послання "В день скону батька нашого Тараса Шевченка".
Чого прийшли ви во святиню?
В святому храмі що шукать
Прийшли, сини ви України?
Ті пророка поминать,
Мовби мерця у домовині?
Хіба ж пророки правди гинуть?
Поет пророкує часи гнівного пробудження пригноблених" коли настане суд, —
За кривду народів!
І заплачуть, засмутяться
Неправди владики,
А праведні звеселяться
Во віки і віки.
І засядуть в златих вінцях
На нових престолах
Всі любящі правду й світло,
Поборники волі!
І судитимуть тиранів
Страшним, правим судом...
Кому понести свій благородний гнів? З ким розвіяти тугу серця й душі живої? Хто гуцульську правду привітає, як матір скорботну?
Не давали спокою німецькі чиновники і в рідній хаті. Прибуло їх два з жандармської управи. Цікавились його паперами, листуванням з літераторами Львова та Відня, вимагали звітувати про свої мандрівки, загрожували позбавити пенсії, бо, мовляв, для цього треба носити мундир.
"Німчики мене, братику, доїдають, — писав Юрій до Горбаля. — Кажуть зректися свого народу, свого краю, своєї музи або подякувати їм за пенсію. Я на посліднє пристав; тепер же звідки жити? Я гадав піти до Коломиї і там яке белетристичне письмо основати".
Доки почувати себе невільником у рідному краї? Якими словами вимовити почуття вигнанця? Задумує написати кілька трагедій, в яких обставини штовхають на занепад не тільки окремих людей, а й цілі народи. Обдумував сюжети та варіанти трагедій "Довбуш", "Гонта", "Керманич". Але в трагедіях муза поета відступає в тіні романтизму.
Відчував свою невправність у новому жанрі. Треба ще гартувати сили. А може, стати самому керманичем на дарабі, випробувати здатність вести її розбурханими хвилями бистроводдя. Треба навчитися тримати стерно і на чорториях житейських течій. Тоді легше буде створити трагедію. Виношував сюжети, робив начерки то німецькою, то українською мовами.
Шукав творчої поради, листувався з редакторами журналу "Правда". Але мало було з того користі. Не дуже порадувало його видання творів заходами Остапа Терлицького в ^ Коломиї 1867 року. А на львівський журнал "Правда" гнівався, називав "паничами" народовців, які, друкуючи його твори, переінакшували зміст. Тому писав до Терлецького:
"Правда" не варта цибулі печеної".