— А що Осип скаже? — Горбаль поглянув запитливо на Федьковича. Той нічого не відповів, лише поклав на стіл жмуток своїх віршів. Кобилянський почав їх читати.
Це зовсім інша поезія. Мова звичайна, народна. Не така вигадана, як у Дідицького.
Зачитували свої вірші Кобилянський і Горбаль. Потім Горбаль почав декламувати:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами,
Чому стали на папері
Сумними рядами.
Від несподіванки Осип звівся, розпростер руки.
— Що це? Чий це голос звучить? Вперше чую!
— Вперше і я почув, перебуваючи у Львові. Запам'ятав цей вірш, і він невідступне переслідує мене. Написав його наддніпрянський поет Шевченко!
— Шевченко?! — багатозначно перепитав Осип. — Чув його ім'я, а віршів ще не читав…
Було вже за північ, коли розходилися друзі. Осип вийшов на вулицю. У суміжних кімнатах будинку вже не світилися вогні. Думкою побажав Емілії чарівних сновидінь і попростував засніженою вулицею.
Не міг збагнути всіх вражень цього вечора. Сидів біля столу. Крилатими словами кружляли думи й лягали на папері рядками:
Оскресни, Бояне, присвітлий співаче!
Та де ж ти довго ночуєш?
Давно вже по тобі Слов'янщина плаче,
А ти нас, Бояне, не чуєш?..
Як з побратимом, повів поет щиросердну розмову з древнім співцем — віщуном народної правди й волі.
Оскресни, оскресни, заграй нам до бою,
Заграй нам, як громи небесні,
Грай пісню правдиву, грай пісню нам свою,
А згинуть крикливці безчеснії
Боян рідної землі мусить воскреснути, щоб співами своїми провіщати відродження краю.
Най руськая земля Бояна учує,
Най руські сини го забачуть.
Тепер має про що розповісти він при черговій зустрічі з друзями. Свої настрої і думки про народність літератури він висловить рядками цього вірша.
* * *
Початок 1861 року приніс новину в літературному житті. У Львові з'явилася друком нова газета "Слово" за редакцією Богдана Дідицького. Ця подія стала предметом серйозних розмов у колі чернівецького гуртка любителів літератури. Якими шляхами має бути спрямована діяльність письменників? Назріла необхідність висловити свої погляди. Досвід Маркіяна Шашкевича з виданням "Русалки Дністрової" окрилював молодих літераторів. До того ж долинали голоси й письменників Наддніпрянської України, де утверджувались народні основи літературної мови.
— Таким шляхом повинні піти й буковинські письменники, — категорично твердив Антін Кобилянський.
— І не тільки Буковини, а й Галичини, українського Закарпаття.
— Як відповімо на запрошення Дідицького до співробітництва у "Слові"?
— Відмовимось від такого співробітництва! — вимагав Антін.
— Я приватним листом відповім Дідицькому і висловлю наші побажання, — Горбаль запитливо поглянув на Федьковича й замовк.
— А я вважаю, що відповідати треба твердим словом, — поважно заговорив Федькович.
— Цебто як? — Кобилянський виявляв властивий йому неспокій.
— Друкованим словом треба відповісти, щоб наші погляди були відомі не тільки Дідицькому, а й ширшому загалу читачів, — переконливо доводив Федькович.
— Це ідея, яку я підтримую! — аж вигукнув Кобилянський. — Є змога написати брошуру й висловити в ній наші погляди.
— А чи буде це переконливо? — роздумливо запитав Горбаль.
— Буде, коли надрукуємо брошуру й додамо вірші Осипа. Вони прозвучать великою новиною в нашому літературному відродженні, — Кобилянський навіть обняв Федьковича, що сидів поруч з ним.
— Хочу застерегти вас, друзі, що мої писання дуже скромні. Я не сподівався на таку прихильність. Даю згоду надрукувати вірші при умові, що поруч знайдеться місце й для творів нашого Антона. — Федькович поглянув на Кобилянського. — Я охоче читаю твої поезії.
— А я вважаю, що й гумористичні "ущипки" Горбаля теж варто надрукувати. Але цього замало. Я мандрував по різних країнах і довідався, що всюди культурне відродження супроводжується виданням національних часописів. Усім нам відомо, що навіть у далекому Петербурзі ентузіасти рідного слова задумали видавати журнал "Основа"...
— То вельми важлива справа! — запалився Кобилянський. — На чолі журналу стали досвідчені літератори Костомаров і Куліш. Від імені нашого гуртка маємо звернутися за порадою до них!
— Видання в Буковині часопису рідною мовою є метою мого життя. Не хотів би помирати до здійснення цієї мрії, — зауваження Федьковича прозвучало як слова присяги.
Подана ним ідея стала предметом обговорення юних літераторів. Кобилянський згодом звернувся з листом до редакції "Основи". У листі він сповіщав: "Ми би тут видавали газету народну; особливо Федькович давно тим планом займається, але як тут до грошей прийти, до пренумерантів, то не знати".
Задуми молодих ентузіастів гаряче підтримував і Найбавер, який у різних галузях прагнув ширити культурне життя в Чернівцях. Він посилався на вірш Федьковича "Оскресни, Бояне", вважаючи його програмним для молодих літераторів.
Тішили себе юнаки райдужними надіями. А реальне життя вносило свої корективи. У розмовах, дискусіях нарешті склався план упорядкування полемічної брошури про народність літератури. Текст її писав Кобилянський, погоджуючи зміст з Осипом. Спільно вирішили дати брошурі назву "Slovo na slovo do redaktora "Slova". До неї додали вірші Кобилянського, "ущипки" Горбаля. А найголовніше — поезії Федьковича: "На день добрий", "Дністер", "Оскресни, Бояне", "Відправа в поле", "У Вероні", "Під Маджентою", "Співацька доля".
Думка про надрукування віршів окрилювала Осипа. Ширилися творчі інтереси. Звабливими картинами постає в його уяві Україна, Запорожжя, чумацькі шляхи до Криму. Готує надіслати до друку новий вірш "Україна", романтичним заспівом якого прозвучали рядки:
Україно, Запорожжя, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.
Минали дні, приносячи нові творчі думи, розквітлі почуття й сердечні виразки. Ще тяжіли над ним обов'язки офіцера, і він мусив навіщати казарму та виконувати покладені на нього обов'язки. Звільнившись від них, поспішав побачитися з Найбавером, Кобилянським та піти на прогулянку з Емілією.