Отак і сталося, що Петро Якимович, чоботар по роботі, малює ікони. Стомившись на одній праці, він, тричі перехрестившись, змінює її на другу, і над його шитвом чи молотком, як і над його малюванням, однаково царює побожність. Зараз він уже старий, та ще доволі бадьорий. Спина, зігнута над чобітьми, випростується перед іконами: так зберіг він собі пряму статуру й певну рівновагу пліч та попереку. Більшу частину життя перебув він самотою, аж ніяк не турбуючись тим, що жінка Килина спородила йому дітей та дехто з них помер чи одружився. Лише на сімдесятому році Петро поєднався з тими, хто жив у його хаті й кого тепер він уже визнав за справжню рідню. То були: його жінка Килина, тиха, сумирна постать, цілком віддана дітям; потворна й застаріла дочка та син Олекса, який був народився незвично пізно й налічував тільки 17 років. Петро хотів був призвичаїти його до малярства, бо бачив, що швидко вже не зможе виконувати всі замовлення, та швидко зрікся того задуму, бо Олекса змалював Пречисту Діву, так і не сягнувши високого зразка: з його праці вийшов портрет Марьяни, доньки козака Голокопитенка, — отже, гріх, і старий Петро, кілька разів перехрестившись, поквапився замалювати попсовану дошку святим Дмитром, кого чомусь шанував понад усіма святими.
Олекса вже й не брався малювати. Коли батько не наказував йому позолотити вінчика навколо голови святого, юнак гайнував степом — ніхто й не відав, де саме. Вдома його не затримувано. Мати з того дивувалася, та говорити з ним побоювалася — немов то був чужинець чи урядовець. Сестра-потвора лупцювала його змалку, а тепер, коли Олекса виріс, вона його поважала за те, що він її не дубасив. На селі не було нікого, хто б цікавився парубоцтвом. Козаччина дочка Марьяна обсміяла Олексу, коли він освідчився, що хоче з нею одружитися. Інших дівчат він і сам не запитував, чи ж вони його приймуть, як молодого. До Запорізької Січі його ніхто не хотів брати: усім він здавався слабким, а, може, ще молодим. Якось-то він утік до сусіднього манастиря, але й ченці його не прийняли — то й вабив його степ, широкий та хвильний. Знайомий мисливець подарував йому стару рушницю: чим її набивано, Бог святий те знає. Олекса завжди блукав з нею, та ніколи не стріляв: по-перше, зберігав набій, а, по-друге, не знав, куди й поцілити.
Одного тихого, теплого вечора на початку літа всі сиділи біля простого столу, де був горщик каші. Петро їв, а решта дивилася на нього, очікуючи, що він їм залишить. Раптом старий підняв ложку вгору й повернув свою велику, та вже слабку голову до дверей, звідки пасмо світла ще падало на стіл серед присмерку. Всі прислухались. Зовні по стінах хати щось шаруділо, як то, бува, нічний птах черкає злегка крильми по балках стелі. Та сонце ще не встигло зайти, а нічні птахи загалом рідко залітали до села. Потім немов якийсь великий звір затупотів важко навколо хати: від усіх стін вчулися водночас його пошукливі кроки. Олекса тихо піднявся з лави, й тої ж миті в дверях стемніло від чогось високого й чорного: геть вигнано вечір, до хати вперлася ніч, рушивши вперед усією вагою, хоч і не твердо. "То ж Остап!" — сказала потвора своїм злим голосом. Тоді всі його й упізнали. То був один із тих сліпих кобзарів — уже дід віком — який чимчикував по селах з своєю дванадцятиструнною кобзою, оспівуючи велику славу козацьку, їхню відвагу та вірність, їхніх гетьманів — Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та інших героїв, і всі його залюбки слухали. Остап тричі вклонився низько туди, де сподівався на ікону: там вона справді й була — Знаменська Божа Матір, до якої він не свідомо звернувся, сів потім побіля печі й запитав тихим голосом: "У кого ж я, власне?" — "У нас, батечку, у Петра Якимовича, чоботаря", — відказав Петро люб'язно. Він бо з піснею дружив — то й радів з цих несподіваних одвідин. "Ага, у Петра Якимовича — у того, хто ікони малює", — сказав сліпий, що виказати приязнь у відповідь. Усе стишилось. Забриніли шість довгих струн бандури, гра набрала сили, аж раптом її обірвано шістьма короткими струнами: це чергування все прискорювалося, аж повіки скліплювалися від остраху, щоб не зобачити наочно, як увірветься музика виникла в прискоренім русі. Аж тоді почалася пісня, давши простір широкому, важкому голосові кобзаря, який скоро сповнив усю хату: люди ж бігли з сусідніх хат, збираючись біля дверей та попід віконню. Цього разу пісня була не про героїв: слава Бульби, Остряниці й Наливайка вже й так увічнилась! На всякчас сяяла вірність козацька. То ж і не про їхні подвиги співано сьогодні. Не вабив щось сьогодні й танок: ніхто не рухав ногами, не підводив голови. Як Остапова голова, так никли й інші голови, обважнілі від жалібного співу:
Та нема більше Правди на світі. Де ж знайти її — Правду?
Нема ж більше Правди на світі: вся Правда підвладна законам
неправедних.
Нині Правда бідує в оковах. А неправедний з неї кепкує —
ми бачимо те — сидить з панами в кріселках, у злоті,
сидить він з панами у злотім покої.
Правда лежить на порозі й благає: неправда і злоба гостюють
у панства, воно їх запрошує радо до свого палацу, частуючи
кривду чарою меду.
Ой, Правдонько, матінко ж моя, на крилах орлиних най прийде
колись Чоловік, який праведним буде! Поможи ж йому, Боже
всесильний, Правді легку путь вторувати!..
Важко підводяться голови, на всіх чолах мовчазність: це визнали й ті, хто хотів говорити. Після короткої, суворої тиші знов заграла бандура — цього разу ще зрозуміліше, а людей усе прибувало. Аж тричі співав Остап свою пісню про Правду, й щоразу вона була інша. Якщо спершу бриніло благання, то потім — гіркий докір. Коли ж, нарешті, підвівши чоло, Кобзар вигукнув низку стислих наказів, лютий гнів дрижав у словах! Усіх охопило владне й водночас похмуре зворушення:
— Де збираються люди? — запитав молодий хлібороб, коли співець підвівся. Старий добре знав розташування козацького війська й назвав близьке місце. Швидко порозходилися люди, було чутно короткі заклики, брязкотіла зброя, й перед дверима плакали жінки. А за яку годину загін озброєних хліборобів вирушив з села на Чернигів.
Петро почастував кобзаря чарою оковити, сподіваючись на більші новини. Старий сидів, пив, але на всі запитання чоботаря відказував дуже коротко. Потім подякував і пішов. Олекса через поріг — за ним слідом. Коли вони залишились удвох серед ночі, юнак запитав: "Чи всі ж можуть іти на війну?" — "Всі", — сказав дід і зник такими швидкими кроками, ніби бачив і поночі.