І костистими руками
Ягу стиснув міцно чашу,
Вгору високо підкинув —
І посипались фігури.
І лягли червоним вгору
Пішаки, качата, змії,
Озавобіки ж — всі чорним;
Білим — тільки рибки, Кіго,—
Всього тільки п'ять упало.
Усміхнувся По-Пок-Ківіс,
Положив фігури в чашу,
Спритно їх підкинув вгору
І розсипав переможно.
Білим, чорним і червоним
На землі вони блищали,
І один пішак між ними
Встав, як красень По-Пок-Ківіс,
Встав Інайнівег і свідчить
Те, що каже По-Пок-Ківіс:
"П'ятдесят! Усе за мною!"
Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі,
У ту мить, як По-Пок-Ківіс
Встав і вийшов із вігваму,
А за ним і небіж Ягу.
Хлопець ніс, виносив шкури,
Пір'я, хутра горностаїв,
Пояси, люльки і зброю,
Все, що виграв По-Пок-Ківіс.
"Однеси мерщій сю здобич
В мій вігвам на Него-Воджу!" —
Кинув згорда По-Пок-Ківіс,
Вахлярем махнувши набік.
Від паління, гри і пилу
Червоніли в його віки,
Груди дихали несито
Холодком приємним ранку.
По гаях пташки співали,
На лугах струмки шуміли,
А у грудях Єнадізі
Серце билось, щебетало,
Щебетало, наче пташка,
Як джерело в горах, билось.
Йшов селом він переможно
З вахлярем великим, пишним,
В сірій млі, в тумані ранку
І пройшов усі вігвами
До останньої оселі,
До вігваму Гаявати.
Та було в вігвамі тихо...
На поріг ніхто не вийшов
І не стрів його привітом,
Тільки паслись на порозі,
Щебетали і скакали
По землі пташки безжурні.
Тільки Кагагі з вігваму
Гостя стрів суворим криком,
Лопотінням крил могучих
І вогняним диким зором.
"Всі пішли! В оселі пусто! —
Так озвався По-Пок-Ківіс
І задумав жарт недобрий.—
Ні дурної Міннегаги,
Ні господаря, ні баби,—
Ну, тепер роби, що хочеш!"
Він здавив за шию крука
І вертів ним, як млиночком,
Як мішком з цілющим зіллям,
Задушив його і кинув,
Щоб висів він над вігвамом
На зневагу Гаяваті,
На ганьбу, на вічний сором!
Потім він ввійшов в оселю
І розкидав круг порога
Все, що тільки міг угледіть:
Казани, горшки з мисками,
Вампум, хутра горностаїв,
Шкури буйволів і рисей —
На ганьбу старій Нокоміс
Та на сором Міннегазі.
І, співаючи безжурно
Та посвистуючи білкам,
Лісом він ішов, а білки
Гризли жолуді на вітах
І шкарлупою шпурляли.
Він співав пташкам безжурно,
А пташки з гілок зелених
Так же весело і дзвінко
По-Пок-Ківісу кричали.
Він нікуди не ховався.
Безтурботно ліг на скелі
І дививсь на Гітчі-Гюмі,
І злорадно ждав на скелі
Повороту Гаявати.
Вільно він розкидав руки
І лежав, дрімав під сонцем.
Десь під ним шуміли хвилі.
Тихо билися об берег,
А над ним блакитним морем
Розлилось і сяло небо.
Навкруги пташки літали,
З криком зграями носились,
Майже крилами черкали
По-Пок-Ківіса на скелі.
І убив він їх багато!
Він десятками їх кидав
Із високих скель у море,
Просто в хвилі Птчі-Гюмі.
І Кайошк його пізнала,
Закричала бідна чайка:
"Се лукавий По-Пок— Ківіс
Нищить нас і вибиває!
Де ж се брат наш, Гаявата?
Сповістіть же Гаявату!"
XVII
ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ
Розпалився лютим гнівом,
Як додому повернувся,
Як угледів колотнечу,
Як довідавсь Гаявата,
Що накоїв По-Пок-Ківіс.
Задихався він від гніву,
Зуби стиснувши, він кидав
По-Пок-Ківісу прокльони,
Бурмотів, гудів, як шершень.
"Я уб'ю його,— сказав він,—
Не втече від мене злодій,
Як би швидко не тікав він.
Як би довго не шукав я,—
Але гнів мій переможе,
Моя помста не пристане!"
Зараз він сусід покликав
І пустився доганяти
По-Пок-Ківіса по сліду,
По лісах, де він проходив,
По лісах на Гітчі-Гюмі;
Та ніхто з ним не зустрівся,
Відшукали тільки місце
На траві, в кущах чорниці,
Де лежав він на спочинку
І прим'яв квітки і трави.
Аж на Мускоде зеленій,
Під горою, у долині
Показався По-Пок-Ківіс.
Біжачи, він обернувся,
Подививсь, махнув рукою —
І пропав. А Гаявата
Навздогін з гори гукає:
"Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!"
Через скелі, через багна,
По кущах, по диких нетрях
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,
Плигав він, неначе сарна,
І, нарешті, став, спинився
Над ставком в гаю, на гребл
На збудованій бобрами,
Серед тихої долини,
Над потоком нерухомим,
Над затоном сонним, мертвим,
Де в воді росли дерева,
Де росли лілеї жовті,
Де шуміли очерети.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Став на гатці, а крізь неї,
Крізь сучки вода цідилась,
І текли по ній струмочки.
І бобер з затону виплив
І, угледівши на греблі
Несподіваного гостя,
Став здивовано дивитись,
Став він гостя розглядати.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Перед ним стояв в задумі.
По ногах його точились
І лились струмочки срібні.
І з бобром заговорив він,
До бобра він так звернувся:
"Мій Аміку! Ти дозволиш
Відпочить в вігвамі в тебе,
В холодку води спочити?
Оберни мене в Аміка!"
Той замислився, подумав
І озвався обережно:
"Дай попереду пораджусь,
Поміркую з товариством".
І, сказавши, наче камінь,
Опустивсь, сховався в воду,
Зник в зелених очеретах,
Під лілеями, під листям.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Довго ждав бобра на гатці.
По ногах його струмочки
Плюскотіли і точились,
Пробігали через греблю
І на камені скакали,
І, як срібло, розливались
Між камінням по долині.
Навкруги зеленим листям
Ліс шумів, гілля гойдалось,
І крізь його світло й тіні
По землі перебігали.