У воді кривавій тяжко
Мертві змії колихались,
Гаявата ж поміж ними
Плив, кричав своїй пірозі:
"О, вперед, моя пірого,
Далі, далі, на озера!"
Потім взяв він жиру Нами
І помазав густо жиром
Боки човна, щоб плилося
Йому легше по болотах.
І до світу він самотньо
Плив по сонних водах моря,
По воді, густій і чорній,
Вкритій сизою корою
Із лілей гнилого листу,
Із гнилого очерету.
І похмуро, сонно, мертво
Перед ним вода блищала
В сяйві місяця блідого,
В сяйві вогників маленьких,
Що засвічують на багнах
Душі мертвих в час таємний,
В час журливий, в тихі ночі.
Сяйва місяця блідого
Напилось повітря тихе;
Навкруги лежали чорні
Тіні ночі по болотах,
А москіти Гаяваті
Бойову співали пісню;
Світляки крутились, грались,
Щоб його з дороги збити.
І в густій воді Дагінда
Підвелась, заворушилась,
Тихо жовтими очима
Подивилась на пірогу,
Заридала і пропала.
І рознісся в ту хвилину
Стоголосий свист навколо,
І Шух-шух-га десь далеко
З побережжя, з очерету
Прокричала довгим криком,
Що прибув нарешті лицар.
Так по сонних водах моря
Плив на Захід Гаявата,
Плив всю ніч, аж доки місяць
Повновидий не сховався,
А коли пригріло сонце,
Припекло промінням плечі,
Вгледів він перед собою
На шпилі Вігвам Перлистий,
Меджисогвона господу.
Знов тоді своїй пірозі
Він сказав: "Вперед, пірого!"
І крізь півники, лілеї
Урочисто, переможно
Понеслась вона по морю.
І на берег Гаявата
Вийшов, ніг не замочивши.
Зараз взяв він лук свій вірний,
Закріпив в піску, коліном
Посередині притиснув
І тугою тятивою
Запустив стрілу співучу,
Запустив в Вігвам Перлистий,
Мов послав гінця з листами,
З гордим викликом боротись:
"Ну, виходь на бій кривавий,
Гаявата вже чекає!"
Швидко вийшов Меджисогвон
Із Перлистого Вігваму,
Швидко вийшов він, могучий,
І високий, і плечистий,
Мовчазний, страшний, похмурий,
З голови до ніг у зброї,
І оздобами покритий,
В фарбах жовтих і червоних,
Наче ранок на світанні,
А на ньому мають пера
З крил широких, крил орлячих.
"А! Неначе... Гаявата?!" —
Він, всміхнувшись, згорда крикнув,
І, як грім, той крик рознісся.
"Відступися, Шогодайя!
Геть! Іди собі додому!
Геть до баби, до Нокоміс!
Бо уб'ю тебе на місці,
Як її старого батька!"
Не злякався Гаявата
І сказав йому спокійно:
"Не хвались! Чванливим словом
Не вразиш, як томагавком.
Діло — краще слів порожніх,
І гостріші глуму — стріли:
Ти робив би, а не чванивсь!"
І почався бій великий,
Бій невиданий під сонцем,
Він удосвіта почався
І смерком лише скінчився,
Бо даремно гострі стріли
Об перлистий панцир бились,
І нічого не зробили
Рукавиці — Мінджикевон —
З томагавком Гаявати.
Кришить скелі томагаук,
Кільця ж панциря міцного
Не розіб'є томагаук.
Наближався вечір літній,
Вже порвались рукавиці,
Розколовся томагаук,
Тільки три стріли лишилось...
І схилився Гаявата,
Тяжко змучений, побитий,
На свого тугого лука
Під столітньою сосною.
Сивий мох звисав із неї,
На пеньку гриби жовтіли,—
Обуття мерців скорботних.
Коли враз зелений дятел
Закричав до Гаявати:
"Цілься в тім'я, Гаявато!
Прямо в тім'я вдар стрілою,
В корінь довгих кіс удар ти,
Тільки там стріла застряне".
В довгих перах, в халцедоні
Понеслась стріла співуча
У той мент, як Меджисогвон
Нахилився взяти камінь,
І впилася прямо в тім'я,
В корінь довгих кіс впилася.
І спіткнувся, захитався
Меджисогвон, наче буйвол;
Так, як буйвол серед лугу,
Що припав, укрився снігом.
А за першою стрілою
Полетіла раптом друга,
Швидше першої летіла,
Глибше першої вп'ялася,
І коліна душогуба
Очеретом затремтіли,
Затремтіли і зігнулись.
А остання понеслася
Легше всіх — і Меджисогвон,
Наче іскри, вгледів очі,
Вгледів іскри — очі смерті.
І почув він голос-поклик,
Голос Погока призивний,
І, підтятий, непритомно
Впав могучий Меджисогвон,
І не встав уже ніколи.
Зараз вдячний Гаявата
Взяв з піску у руку крові
І, з сосни позвавши дятла,
Тою кров'ю він покрасив
На голівці дятла гребінь
За його послугу в бої.
Так і досі Мема носить
На собі чубок червоний.
А на спомин перемоги
Над ворожбитом могучим
Він зірвав перлистий панцир
І без догляду покинув
На піску бережнім тіло.
І, поховане по пояс,
На піску воно лежало,
Головою впавши в воду.
А вгорі над тілом плавав
Бойовий орел могучий
І робив все менші кола,
І все нижче й нижче падав.
Із Перлистого Вігваму
Повиносив Гаявата
Разом з Вампумом всі скарби:
Хутра всі бобрів, бізонів,
Соболів і горностаїв,
Сайгаки і срібні стріли,
І низки найкращих перлів,—
І з піснями перемоги
Він поплив назад, щасливий.
Там, на березі, чекали
Вже давно його Нокоміс,
Чайбаябос, дужий Квазінд;
А народ зустрів героя
Співом, криками, танками:
"Слава, слава Гаяваті!
Переможений ворожбит,
І не встане більше, лютий!"
Дорогим лишивсь назавжди
Гаяваті дятел — Мема!
В честь його, на спомин бою
Він свою оздобив люльку
Меми чубиком червоним,
Гребінцем червоним Меми,
А ворожбита всі скарби
Поділив з своїм народом
Так, що всім досталось рівно.
СВАТАННЯ ГАЯВАТИ
Чоловік і жінка — наче
Лук з міцною тятивою.
Хоч вона його згинає,
Але все ж йому й покірна.
Хоч вона його і тягне,
Та сама з ним нерозлучна.
Так. Зосібна — безкорисні.