Пісні Бітлз
* WHY DON'T WE DO IT IN THE ROAD
/Noone’s really watching us,
Why don’t we do it in the road/
Я прокинувся о сьомій і визирнув у вікно.
Новий день починався так празниково, що, ставши спиною до інших пожильців готельного номеру, я перехрестився. З незвички хрест вийшов кривенький.
Напередодні сесії мені до ранку дали книжку про Достоєвського, де бог писався з великої літери. Автор – Бердяєв, видано у Парижі. Я дещо законспектував, бо з цим Богом треба ще розібратися.
Водіїв уже не було. Вони встали о п’ятій, щоби до спеки промчати свої чотириста кілометрів. Я доїв їхнє сало з помідорами, забрав паспорт у чергової та вийшов на трасу ловити машину.
Юне, зухвале сонце дерлося на верхівку неба. Я йшов дорогою і співав "Ой хмелю, мій хмелю", потім, розгедзькавшись, затягнув із Бітлз "WHY DON’T WE DO IT IN THE ROAD".
– Ніхто за нами не стежить, чому ж, – голосив я, – чому ж ми цього не робимо на дорозі?
Три курси позаду, два – попереду, практику відробив, їду до моря і ні про що не дбаю. Жадана свобода, прозора й ясна, живилася світанковим повітрям і барвами від копиць.
Чому б нам негайно й завжди так не жити? Не здатні? Не хочемо? Боїмося? Чого? Бо якщо душа – безсмертна, тоді виходить, що...
Поруч зі мною спинився ЗІЛ і водій почув історію про бідного студента-археолога, що, їдучи на практику, відбився од своїх.
Він підвіз мене до містечка і завернув. Я подякував і пішов далі.
Під горою стояв міліцейський "бобік". Звідти вистромився сержант і на миґах наказав мені підійти.
– Звідки? – спитав він у мене.
Я сказав. Сержант здивувався і вилаявся.
– І далеко йдеш?
Я сказав. Він попросив документ.
– Турист, значить, – він недбало гортав аркуші, – а чого це штампик прописки стоїть раніше, ніж дата видачі паспорта?
До кордону було далеченько, на мені були відпрасовані штані, тому, коли сержант наказав сідати в машину, я не опирався, а попросив лише вивезти мене потім на трасу.
Сержант завів мене на другий поверх міліції до кімнати старшого лейтенанта. Той узяв мого паспорта, назвав по імені-батькові і попросив розказати, що я роблю у їхньому районі.
Брехати про археологічну експедицію було небезпечно, і я сказав правду: їду на південь сам не знаю для чого.
– А чому не на поїзд?
– Грошей немає.
– Навіщо ж їхати, коли грошей нема?
– На їжу в мене вистачить.
Лейтенант не пойняв віри й порадив казати правду, бо він усе перевірить.
– Будемо тримати, – сказав він, – доки все не з’ясуємо.
Я пригадав, що десь у Криму мали бути художники.
– Їду до них, щоб навчитися малювати.
– А чому вдома не вчився?
– Часу не було.
– А що в тебе там у рюкзаку?
Я видобув торбу з милом і пастою, спальник та загорнене в целофан мистецьке знаряддя: фарби, загальний зошит, збірку поезій Рільке.
– Поки що, як бачите, не змалював нічого, але сподіваюся...
– Стоп! – схарапудився офіцер. – А це що таке?
Зі стосу паперів він витягнув кілька аркушів. То були відбитки виданої за кордоном книжки прозових творів Осипа Мандельштама. Жінка, яка тайкома робила мені копію, клацнула деякі сторінки двічі. Я взяв їх, щоб робити нотатки або зужити як туалетний папір.
– Розмножувальна техніка! – Очі старшого лейтенанта спалахнули, і він заглибився у читання.
На першому аркуші стояла назва "Меньшевики в Грузии", і згадувався Каутський. На другому й третьому – уривки з "Путешествия в Армению", чотири сторінки поштампованої на нерівні абзаци поетичної прози. На четвертому – коментар, який починався словами "не понятый современниками философ-мистик Леонтьев", а закінчувався "многочисленные манифесты".
– Звідки це в вас? – лейтенант був гарний на вроду, стрункий, смаглявий, з розумними недовірливими очима. Він стажувався на курсах і добре знав, що то за небезпечна річ – розмножувальна техніка.
– Це – туалетний папір.
– Я питаю, де ви його дістали?
– Знайшов.
– Де?
– Біля кінотеатру, там, де палітурна майстерня.
– Що ви робили там?
– Замовляв палітурку на курсовий проект.
– Проект чого?
– Курсу.
– Якого?
– Третього.
– Ці аркуші вам видали у майстерні?
– Я їх знайшов.
– У майстерні?
– Ні, біля неї.
– На вулиці?
– Ні, от дайте, я вам намалюю.
Щоб не дрижала рука, я обхопив ручку всіма пальцями і почав малювати складний план-схему подвір’я з безліччю переходів, приймальним пунктом склопосуду, слизькими сходинками, смітником з голубами, де рівно такого-то травня, точніше сякого-то червня цього року я, вийшовши з палітурної майстерні, шукав, у що б загорнути свою курсову, і надибав ці аркуші, які привернули мою увагу, але я їх не читав, а взяв з собою в дорогу, щоб використати.
До кімнати після дзвоника старшого лейтенанта зайшов високий, схожий на позитивного кіногероя дядько з сердитим поглядом.
– Що це в тебе за гастролер? – запитав він лейтенанта.
– Емісар, – відповів той, розкладаючи речові докази, – ось перевозив літературу.
Дядько взяв аркуш, почав уважно читати. Його чоло, мов пісок у березі, вкрилося паралельними брижами. З усього написаного він розібрав лише два слова, "меншовики" та "в Грузії".
– Що там у нього в торбі? – спитав він.
Старший лейтенант наказав мені перегорнути всі книжки та папери.
– А там що?
– Це, розумієте, мій учбовий зошит, тобто я не те, щоб учень, але вивчаю дещо, виписую... Ось подивіться.
Я впився нігтями у сторінки, жмакав їх, перекидав з одного боку на інший, щоб тільки поміж бітлівських текстів вони не розгледіли заборонених прізвищ Грушевського та Єфремова.
– Ось подивіться, – тицяв я пальцем у виписки з Воробйова й Тютюнника Григора.
– Ладно, – сказав дядько в цивільному, і я з полегкістю закрив зошит. З того боку охайним письмом було законспектовано всю працю Бердяєва, де Бог писався з великої літери.
– То що робити будемо? – запитав стрункий лейтенант у кіногероя.
– Дзвони. Нехай вони розбираються.
– А який там номер?
Дядько назвав йому номер, а мені наказав спускатися з ним.
– Речі залиште тут.
Мене завели до приймальні, де висіла мапа району й де рядова міліція ґирґалася з п’яницями.
Так от чому ми цього не робимо на дорозі, вмить розкумекав я, поки розумноокий старший лейтенант на другому поверсі набирав номер.