— Ненсі ще не скінчила роботи? — спитала мати. — Як на мене, то вже давно можна було помити посуд.
— Хай Квентін гляне, — сказав батько. — Піди, Квентіне, глянь, чи Ненсі все вже зробила. Скажи їй, що вона може йти додому.
Я подався до кухні. Ненсі скінчила роботу. Посуд був складений, у плиті вичахло. Пенсі сиділа на стільці біля холодної плити.
Вона глянула на мене.
— Мама питає, чи ти вже все зробила, — сказав я.
— Так, — відповіла Ненсі, дивлячись на мене. — Зробила. — бона й далі дивилася на мене.
— Що сталося? — спитав я. — Що сталося?
— Я тільки негритянка, — мовила Ненсі. — А хіба я цьому винна?
Вона сиділа в своєму матроському брилі на стільці біля холодної плити й дивилася на мене. Я вернувся до бібліотеки. Холодна плита й порожнеча на кухні справляє дивне враження, коли ти звик, що там завжди тепло, весело і всі щось роблять. А тут у плиті вичахло, посуд складений, і ніхто в такий час не хоче їсти.
— Ну що, попоралась вона? — спитала матії.
— Попоралась, — відповів я.
— Що ж вона робить?
— Нічого. Все зроблене.
— Я сам піду глянути, — сказав батько.
— Може, вона чекає, щоб прийшов Джезес і забрав її додому, — сказала Кедді.
— Джезеса нема, — сказав я.
Ненсі розповідала, що одного разу вранці прокинулась, а Джезеса нема. "Кинув мене, — сказала Ненсі. — Мабуть, подався в Мемфіс. Може, ховається від поліції".
— Ну й щасливої йому дороги, — сказав батько. — Добре, якби він там і лишився.
— Ненсі боїться темряви, — сказав Джейсон.
— Ти також боїшся, — сказала Кедді.
— А от і ні, — сказав Джейсон.
— Боягуз, — сказала Кедді.
— А от і ні, — сказав Джейсон.
— Цить, Кендейсі, — сказала мати.
Зайшов батько.
— Я проведу Ненсі вуличкою, — сказав він. — Вона каже, що Джезес вернувся.
— Вона бачила його? — спитала мати.
— Ні, але якийсь негр переказав їй, що він у місті. Я не забарюся.
-І ти через Ненсі лишиш мене саму? — сказала мати. — її безпека тобі дорожча, ніж моя?
— Я не забарюся, — сказав батько.
— Ти кинеш без захисту своїх дітей, коли десь поблизу вештається той негр?
— Я також піду, — сказала Кедді. — Можна, тату?
— Нащо йому здалися діти, якби він навіть добрався до них? — сказав батько.
— І я піду, — сказав Джейсон.
— Джейсоне! — сказала мати.
З її тону чути було, що вона звертається до батька. Наче вона хотіла сказати: батько цілий день шукає, чим би їй найдужче дошкулити, і вона була певна, що він нарешті щось придумає.
Я принишк, бо ми з батьком добре знали: якщо мати зараз зверне на мене увагу, то захоче, щоб батько звелів мені лишитися з нею.
Тому батько навіть не дивився в мій бік. Я був найстарший, мав дев'ять років, Кедді мала сім, а Джейсон — п'ять.
— Пусте, ми не забаримося.
Ненсі вже була готова. Ми звернули у вуличку.
— Джезес до мене завжди добре ставився, — сказала Ненсі. — Коли, бувало, заробить два долари, то неодмінно віддасть один мені.
Ми йшли вуличкою.
— Мені аби тільки минути вуличку, а далі вже нічого, — сказала Ненсі.
На вуличці завжди було темно.
— Отут Джейсон злякався на день усіх святих, — сказала Кедді.
— А от і не злякався, — сказав Джейсон.
— А Рейчел не може на нього вплинути? — сказав батько.
Тітка Рейчел була зовсім стара. Вона жила сама в халупі неподалік від Ненсі і вже навіть не працювала. Біла, як молоко, вона цілими днями сиділа на порозі й курила люльку. Казали, ніби вона Джезесова мати. Часом Рейчел не заперечувала цього, а часом заявляла, що Джезес їй навіть не родич.
— Ні, ти злякався, — сказала Кедді. — Ти боягузливіший за Фроні. Боягузливіший за якогось там негра.
— Він нікого не хоче слухати, — сказала Ненсі. — Каже, що я збудила 'в ньому диявола, і тепер він мусить його заспокоїти, іншої ради немає.
— Ну годі, він же десь подався, — сказав батько. — Тепер тобі нічого боятися. Аби тільки ти не лигалася з білими.
— Як це не лигалася з білими? — опитала Кедді. — Як це не лигалася?
— Нікуди він не подався, — сказала Ненсі. — Я відчуваю, що він тут. Відчуваю, що він десь причаївся на цій вуличці і чув нашу розмову, кожне слово. Я не бачила його, а як побачу, то вже востаннє, з бритвою в зубах. Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.
— Я не злякався, — сказав Джейсон.
— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло. — сказав батько. — Але тепер уже однаково. Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.
— Коли так, то краще, щоб я про це не знала, — сказала Ненсі. — А то я йому не ^подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...
— Цить! — сказав батько.
— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.
— Я не злякався, — сказав Джейсон. — Я можу сам перейти цю вуличку.
— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді. — Без нас ти б сюди й носа не поткнув.
2 Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.
— Доки це буде? — сказала вона. Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!
Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у холл, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в холл. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче й не спів, як часто в негрів.
Потім він стих, ми почули, що батько опускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стй&и причаїлася величезна кішка й дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.
Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.
— Ненсі! — пошепки покликала Кедді. — Ти спиш, Ненсі?
Ненсі щось шепнула у відповідь, я недочув, Що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й. заплющені.