Пишіть і мене

Сторінка 3 з 3

Лепкий Богдан

За той час, як говорив адвокат, праворуч від його почувся діалог.

— Татуню, я голошуся.

— А мати що? Стривай!

— Ні, я мушу! — і до паперу підступив молодий хлопець, ніби з образу зіскочив, гарний, хоч малюй. Взяв за перо і поклав перші великі і невправні букви. Його батько слухав, як скрипіло перо по папері і як тряслися чорні кучері його наймолодшого над білим новим киптарем. Двох старших він виправив у полк ще тамтого тижня. Перед його очима виринула тая пустка, яка тепер зробиться в хаті й на обійстю, і тії великі жінчині очі, що серед тої пустки будуть когось шукати. Але як син закінчив свій підпис і вертав від стола під стіну, він махнув рукою і сказав:

— Взяв вовк корову, хай бере й теля.

До стола підійшли оба молоді Микитюки. їх батько переступив з ноги на ногу і спитав:

— Ви оба?

— Оба, татуню! — відповіли хлопці. — Ми ж браття.

— Про мене.

За ними підступило ще кількох, а тоді почувся у хаті кашель. Значиться, більше ніхто. Адвокат прочитав підписи і почислив. Було 13.

— Тринадцятьох підписалося, — сказав уголос. Тринадцять, це погане число...

Знов почувся цей самий кашель. А тоді виринув, як лящ із трощі, хирявий, худощавий леґінь; його при наборі рекрута пустили і в селі дивилися на нього, як на сміховшу фігуру. Він не годен був ковбка двишуш, бо в грудях грало йому, як на трембіті, а як вийшов наверх до маржини, то довго-довго лежав, мов неживий, заки прийшов до себе.

Тепер він випрямився, голову підняв гордо, руку заложив за пояс і сказав: "Тринадцять нещасливе число. Щоб було 14, пишіть і мене".

Записали.