— Предки промовляють до свого нащадка! — збуджено проказав верховний жрець.
— Віщували не боги, а наш старий Кагаб, який сховався за статуї,— шепнув своїм помічникам Меріб.
Однак слова Кагаба забобонний Філопатор сприйняв як голос предків, бо аж просяяло його м'ясисте обличчя, і він двічі, за єгипетським звичаєм, торкнувся долонями колін. Штучна борода зсунулася набік, оголивши його обвисле підборіддя.
Віддавши шану пращурам, цар у супроводі жерців, достойників і старшин гвардії подався до трапезного залу, де на столах чекали гостей розмаїті варені й печені їства, вина, фрукти.
Греки так і не прийняли римського звичаю — їсти лежачи, і зараз церемоніймейстер вказував кожному, залежно від чину, місце за столом, Меріба, зваживши на його високу посаду, він посадив біля царя та верховного жерпя і гімназіарха36 — філософа і математика Ератосфена 1. Той користувався особливою пошаною земляків, бо пост управителя Музейону вважався найпочеснішим у державі.
За свої твори і відкриття одержав від Філопатора титул "Приятель царя" і золотий ланцюг (якого ніколи не носив). "Не золото, а правдивість і розум прикрашують людину",— говорив він.
*Філопатор написав нікудишню драму "Адоніс".
Гімназіарх — управитель Музейону і бібліотеки.
Ератосфен — 270 — 194 р. до н. е.
За спиною кожного гостя стояв нижчий за саном жрець з рушником та жбаном пахучої води, яку час від часу поливав йому на руки (їжу брали пальцями). Мерібо-ві слугував Імхотеп.
Філопатор, чавкаючи, їв і пив за двох, ніби давно не мав у роті й крихти.
Нарешті наситившись, він повів розмову про філософію, мистецтво, літературу. Особливо хвалився бібліотекою (на яку і справді Птоломеї ніколи не шкодували грошей), насміхався з царів Пергаму, котрі хотіли її купити.
— Пергамським царикам кортить затьмарити славу Александрії, — обурювався Філопатор.— Ворона хоче крилом заслонити сонце. Вони збудували в Пергамі Музейон, але вчені не горнуться до них, вони спорудили величаву бібліотеку, але не зібрали й половини таких скарбів науки і мистецтва, які придбали ми, Птоломеї.
Про способи придбання цих скарбів він волів не згадувати.
— Як засвоюють мову нашого великого Гомера твої учні? — запитав Меріба.
— Творіння великого елліна зачарувало їх,— порадував Філопатора Меріб.
Учитель казав правду, бо й сам був гарячим шанувальником Гомера.
— Невже вони так володіють грецькою мовою? — засумнівався цар.
— Деякі з них — наче справжні елліни,— похвалився своїми учнями Меріб.
Достойний гість надпив з чаші вина, замислився. Подум-ки щось вирішував.
— Поклич найкращого з них,— звелів Мерібові.
— Оцей, що в мене за спиною,— вказав на Імхотепа вчитель.— Хоч не бував у Елладі, але в розмові ніхто не відрізнить його од елліна.
Філопатор вирячив на юнака помутнілі очі.
— Імхотеп,— назвав свого учня Меріб, — засвоїв усі науки за сім років і вважається старшим писарем.— Іншим потрібно на це десять років.
— Молодик, напевне, походить із знатного єгипетського роду, — зробив припущення Філопатор.
— Навпаки! — раптом повеселівши, жваво заперечив Меріб. — Він з Ракотісу, але розум від знатності роду не залежить.
Філопатор зморщив гримасу, засопів. Відповідь учителя розсердила його. Мабуть, Меріб і сам не знатного роду, тому й захищає голодранців, ніби не бачить різниці між сином достойної людини і гончаря з Ракотісу, між єгиптянином і елліном. Гамуючи досаду, Філопатор, проте, зневажливо махнув рукою: мовляв, для нього не має значення походження юнака.
— Мій гімназіарх вимагає в мене ще одного перекладача, який бездоганно володіє грецькою та єгипетською мовами й письменами. Я мушу його слухатися, — лукаво кивнув на Ератосфена.— Серед багатьох еллінів Музейону лише двоє таких, що їх знають,— пояснив причину, яка примушує його взяти до бібліотеки єгиптянина.
— Імхотеп — досвідчений перекладач,— запевнив Фі-лопатора Меріб.— Він здавна перекладає для мене грецькою мовою старі наші папіруси.
Почувши це, Імхотеп мало не випустив жбана. Невже вчитель хоче позбутися його? Може, вже не довіряє? Чим він перед ним так провинився?
Від страшного припущення аж здригнувся. Схилившись, щоб полити вчителеві на руки води, він докірливо зиркнув на нього.
Той змовницьки підморгнув своєму помічникові.
Імхотеп раптом зрозумів. Адже Меріб недаремно хвалив його перед Філопатором. Коли б Імхотеп працював у Музейоні, то був би поза всякою підозрою. Хто додумається, що єгиптянин, до якого прихильний сам цар, бунтує проти цього царя? Ще й зробить для єгиптян пролом у непробивному досі мурі Музейону.
— Ось якого перекладача даю тобі,— не питаючи згоди юнака, Філопатор порадував гімназіарха.
— Не хвали день до вечора, — застеріг царя Ератос-фен.
— Така-то розмова з філософами, — лукаво поскаржився товариству Філопатор.— Говорять, як Піфія, і не второпаєш, що в них на думці. Послав я старій у Дельфи золото, щоб провістила мені майбутнє. Вона те золото взяла і веліла передати: "Хто заліз у трясовину, той у ній потоне". Знаю це й без неї. Полюючи в Дельті, я не раз бачив, як раби шукали в трясовині підстрілених мною качок і тонули в ній. Тепер сам візьмуся за віщування і зароблятиму золото.
Гості реготали. Цар вимагав, щоб його жарти, навіть кепські, усі зустрічали сміхом. Лише Ератосфен і Меріб мовчали. Обидва здогадувались, що означають слова Піфії.
Імхотеп обернувся до гімназіарха і схилив перед ним голову. Не торкнувся долонями колін, бо йому став на заваді жбан, що його він тримав у руках.
Тільки зараз Імхотеп уважніше приглянувся до славного вченого. Це — літня, з утомленим худорлявим обличчям людина, очі спокійні, замислені.
Ератосфен лагідно сказав Імхотепу:
— Чекаю тебе завтра... Дам тобі затишну кімнату, бо праця перекладача вимагає спокою.
— Нема тепер спокою в Александрії, — рявкнув Філопатор.— Хтось бунтує проти нас голоту, навіть "тіла без душі" піднімають голови. Філакети з ніг збилися, шукають призвідців, але й досі не натрапили на їхній слід.
— Найдостойніший з достойних, хіба не заслуговують осуду твої філакети? — обурився Меріб.
— Хтось дуже хитрий стоїть за спиною голоти,— Філопатор стукнув об стіл кубком, аж з нього вихлюпнуло вино.— Але ми швидко матимемо призвідцю в своїх руках: кільком бунтарям подарували життя, пообіцяли нагороду, якщо допоможуть видати проводирів, — вибовкав сп'яну таємницю, певний, що за столом — усі його однодумці.— Пощади не буде нікому.