— Володя!
Лайнер помітно знижувався, гасячи швидкість. Під крилами розкинулись неозорі простори кримського степу.
— Через п’ять хвилин — посадка! — оголосила гарненька стюардеса. — Прошу пристібнутися до крісел.
Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО СЕРГІЯ ТКАЧУКА
Ім’я Сергія Ткачука теж було добре відоме не тільки серед учених. Спочатку його ім’я з’явилося на циркових афішах поряд з іменами гіпнотизерів і відгадувачів думок. Сергій був конструктором, гіпнотизери — виконавцями. Але тепер вони вже не заворожували своїх партнерів пронизливими чорними очима, з винаходом Сергія потреба у цьому відпала.
Сеанси гіпнотизерів перетворилися на найпопулярніші видовища. Річ у тому, що Сергіїв апарат так впливав на певні центри кори головного мозку, що частково знімав процеси гальмування. Людина вже не соромилася своїх здібностей, коли навіть уперше виходила на сцену, її не лякала величезна аудиторія глядачів. Якщо людина вміла співати — вона співала. Якщо любила розповідати веселі історії — розповідала.
А коли інтерес до цих незвичайних концертів трохи підупав, на екрани вийшов документальний фільм, який знову примусив всіх згадати про Ткачука.
Новий Сергіїв прилад знімав біоструми з кори головного мозку людини, посилював їх і транслював на певний об’єкт.
Об’єктом для досліджень обрали собаку. І тоді почалися чудеса. Собака виконував усі німі накази людини. Треба було тільки чітко уявити собі, що мусить зробити собака, де він повинен пройти, що взяти і принести. Чотириногий "об’єкт" зривався і біг виконувати уявний наказ.
Та мало хто знав про кінцеву мету складних пошуків Сергія. Він мріяв винайти якісно новий спосіб запису думок. Не удосконалювати механічний або фонетичний способи, що існували досі, а знайти такий, щоб думку можна було побачити, зняти на плівку і показати людям. Наскільки збагатилося б людство, якби вдалося зробити кінолітопис думок Леонардо да Вінчі, Михайла Ломоносова, Альберта Ейнштейна! Якби записати оті яскраві, але побічні ідеї, які завжди виникають під час творчої праці і потім зникають безслідно! Сергій мріяв, щоб людство більше не губило своїх духовних скарбів, думок своїх велетів.
Минулого разу Микола вже бачив цей фантастичний апарат. Це було карколомне плетиво кольорових дротів і напівпровідників. Микола не міг збагнути, як Сергієві вдається орієнтуватись у цьому електронному павутинні. Сергіїв апарат, названий ним біовізором, мав допомогти розібратися в самому процесі мислення і відтворювати його.
Ідея полягала в тому, щоб використати біологічні струми для трансляції зображення думки.
Процес одержання зображення мав бути досить складним...
І ось телеграма: "Є нагода відкоркувати пляшку шампанського..."
На аеродромі Миколу чекала машина: Сергій подбав і про це! За хвилину мандрівники вже мчали бетонною автострадою на південь.
Сонце пекло. Небо було аж біле.
Дорога серпантином почала петляти по схилах гір. Микола любив карколомні подорожі по гірських дорогах, коли пронизливо вищать на раптових поворотах гальма, а машина, здається, тільки дивом не летить у провалля.
Ще один поворот, і машина вимчала на перевал. Несподівано на якусь хвилину відкрилося море.
— Через півгодини будемо на місці, — сказав своїм супутникам Микола.
І справді, машина скотилася у долину, де рівнесенькими рядами виструнчилися виноградні лозини з сонячними гронами, і спинилася біля старовинної будівлі з сірого граніту. Це й було науково-дослідне господарство Сергія Ткачука.
У дверях лабораторії-фортеці стояв сам хазяїн, засмаглий сіроокий здоровань. Біля його ніг сиділа похмура німецька вівчарка, яка замолоду грала головну роль у документальних фільмах про досліди Сергія.
Друзі міцно обнялися.
— День добрий, Сергію, — тепло мовив Микола. — Як бачиш, зі мною гості. Не заперечуєш?
— Я не проти, — відповів Сергій. — Прошу!
У приміщенні панувала приємна прохолода. Микола не здивувався, коли побачив, що кімнати лабораторії майже порожні. Він знав пристрасть Сергія до автоматики і був певен, що численні прилади сховані за настінними панелями.
Сергій ішов швидко, легкою, пружною ходою.
— Тільки одразу домовимося, — говорив він, — ніяких церемоній! Самі розумієте, я тут серед панельних роботів трохи здичавів, отже, облишмо умовності віталень. А ось і він — біовізор!
Микола його не впізнав. Минулого разу він бачив скуйовджену схему, з якої в усі боки стирчали дроти, а зараз перед ним стояла висока шафа з великим темним екраном. Перед шафою — кілька крісел. Оце й усе! Микола помітив, як Володя розчаровано закліпав очима. Видно було, що він сподівався зустрітися принаймні з марсіянином...
— Прошу вас сюди, — десь за годину, коли гості трохи спочили з дороги, запросив Сергій. — Не будемо гаяти часу. Отже, перед вами конструкція біовізора, машини, що знімає біологічні струми з кори головного мозку і відтворює уяву людини. Машина ще недосконала, ще важко працювати, бо вона передає усю схему мислення. Щоб відтворити чітку, зрозумілу картину, слід думати дуже зосереджено. Людина, яка не вміє контролювати свої думки, покаже нам тільки картину, на перший погляд позбавлену логіки... Ну, хто почне?
— Наш юний друг не боїться ніяких труднощів, — сказав Микола. — Думаю, що він не відмовиться почати дослід?
Володя спалахнув. Очі його заблищали.
— Ні, я не відмовлюся! — гаряче запевнив він і вистрибнув з крісла. — Що мені робити?
— Передусім знову сісти на місце, — засміявся Сергій. — А коли я дам команду, уявити, ну, хоча б отаке: як ти бешкетуєш у школі?
Пропозиція Володі не дуже сподобалася. Він скоса подивився на батька і сказав:
— Краще я думатиму про подорож до Великого Воза...
Тим часом Сергій зняв зі стенда невеликий пластиковий прилад, від якого до біовізора тягнувся довгий еластичний шнур.
Зовні прилад нагадував шолом космонавта. Сергій надів його на Володю.
— Думай, — наказав він і ввімкнув біовізор.
Екран миттю спалахнув.
...У синьому небі танув білий слід зорельота.
Довгим просторим коридором з величезними світлими вікнами йде космонавт у скафандрі.
Ось він зупинився перед дверима з табличкою "директор" і нерішуче постукав, а потім відчинив двері.