— Міс Темпл!
— Містер Едвардс!
Ці слова прозвучали майже одночасно, хоча й Елізабет, і юнак вимовили їх мало не пошепки, ніби підкоряючись інстинктивному "почуттю обережності.
— Як це могло статися, що ви тут, біля тюрми? — вигукнув Едвардс, уже не сумніваючись, що перед ним Елізабет. — А, ви, певно, йдете до священика. Адже це міс Грант з вами? Даруйте, міс Грант, я попервах не впізнав вас.
Луїза зітхнула, але так тихо, що її почула лише Елізабет, яка швидко промовила:
— Ми не просто прогулюємось поблизу в'язниці — ми саме туди і прямуємо. Ми хочемо запевнити Шкіряну Панчоху, що не забули його подвигу. Ми мусимо бути справедливими, але й не хочемо бути невдячними. Певно, ви теж до нього, але дозвольте спочатку пройти нам, ми пробудемо там не більше десяти хвилин. На добраніч, сер. Я… мені… мені надзвичайно прикро, містере Едвардс, що вам доводиться виконувати таку роботу. Я впевнена, що мій батько охоче…
— Я почекаю, міс Темпл, скільки вам потрібно, — холодно урвав її юнак. — Тільки не кажіть нікому, що ви мене тут зустріли.
— Звичайно, — мовила Елізабет, кивнувши у відповідь на уклін Едвардса й злегенька підштовхнула вперед Луїзу, яка трохи забарилася.
Коли дівчата увійшли до вартівні, міс Грант прошепотіла:
— Чи не можна частину грошей віддати Оліверові? Половини вистачить для сплати штрафу, а містерові Едвардсу зараз не дуже ведеться… Я певна, що мій батько не відмовиться допомогти йому із своїх невеликих прибутків, аби Олівер посів у суспільстві достойніше місце…
Елізабет мимохіть осміхнулась, але не встигла відповісти, бо прийшов тюремник. Йому зрозуміла була турбота дівчат про долю Шкіряної Панчохи, — адже той врятував їх від неминучої загибелі; та й живі були ще патріархальні звичаї, тож поява Елізабет і Луїзи нітрохи не здивувала тюремного наглядача. А втім, коли б він і мав якісь заперечення чи сумніви, то записка судді Темпла усунула б їх. Отже, наглядач без зайвих слів провів дівчат до камери. Коли він повертав ключ у замку, почувся хрипкий голос Бенджаміна:
— Гей, хто там?
— Гості, яким ви зрадієте, — відповів тюремник. — Що ви зробили із замком, чому ключ не повертається?
— Легше, легше, хазяїне! — відгукнувся управитель. — Я щойно забив туди цвях — стопор по-морському, — щоб містер Дулітл, бува, не здумав з'явитися сюди і вчинити нову бійку: з мене вистачить і однієї, бо, здається, доведеться сплачувати штраф — і тоді плакали мої грошенята! Покладіть своє судно в дрейф і почекайте трохи — зараз я звільню прохід!
Почулися удари молотка, й незабаром ключ легко повернувся.
Очевидно, Бенджамін передчував неминуче розставання із своїми іспанськими дублонами, бо протягом дня не раз посилав до "Хороброго драгуна" по свій улюблений напій і перебував тепер у такому стані, який по-морському називається "море по коліна". Але навіть тій рідині нелегко було примусити старого моряка втратити рівновагу, бо, за його словами, він мав "такий справний такелаж, що міг нести паруси за будь-якої погоди"; однак саме тепер його таки, як то кажуть, "хитало".
Коли Бенджамін, нарешті, второпав, хто стоїть перед ним, то поквапився до койки і, незважаючи на присутність молодої господині, сів і, щосили намагаючись удати із себе тверезого, прихилився спиною до стіни.
— Якщо ви псуватимете мої замки, містере Помпо, — мовив тюремник, — я поставлю стопор, як ви кажете, на ваші ноги і приклепаю до койки.
— Чого це ви раптом, хазяїне? — пробурмотів Бенджамін. — Я сьогодні вже витримав один шквал, — доброго потроху. І взагалі, чом я не можу робити те, що робите ви? Не замикайте двері знадвору, то і я не замикатиму їх зсередини, обіцяю вам.
— Я зобов'язаний замикати в'язницю на ніч о дев'ятій годині, — звернувся тюремник до дівчат, — а тепер без вісімнадцяти хвилин дев'ять.
З тими словами він поставив на сосновий стіл маленьку свічку і вийшов.
— Шкіряна Панчохо, мій добрий друже! — почала Елізабет, коли ключ знов повернувся в замку. — Ми прийшли сюди подякувати вам… Якби ви дозволили зробити обшук у себе в хатині, то штраф за оленя був би сплачений, і все було б гаразд…
— Дозволити обшук! — вигукнув обурено Натті й підвів голову, але не вийшов з кутка, де влаштувався. — Невже ти думаєш, дівчино, що я впустив би в хатину таку підлоту? Ні, ні, я не відчинив би дверей, навіть побачивши твоє миле личко. Але нехай тепер обшукують попіл і головешки — там нічого немає крім того, що буває в ямах для поташу.
Старий знов похнюпився, поринувши в печальні роздуми.
— Хатину можна відбудувати, й вона буде ще кращою, — заспокійливо сказала Елізабет. — Я сама подбаю про це, коли спливе термін вашого ув'язнення.
— Хіба можна воскресити померлого? — гірко мовив Натті. — Хіба може людина піти на те місце, де поховала батька, матір і дітей, зібрати їхній прах і зробити з нього живих людей? Ти не знаєш, що то значить — прожити більше сорока років під тим самим дахом і бачити ті самі речі… Ти ще дуже молода, дитинко, але ти одне з найблагородніших створінь у світі… Ради тебе я сподівався, що все минеться… Але тепер, коли все так обернулося, про це й думати годі.
Елізабет, очевидно, зрозуміла його слова краще, ніж решта присутніх, бо відвернулась, ховаючи обличчя, тоді як на простодушному личку Луїзи було лише співчуття до страждань старого. Швидко погамувавши своє збентеження, Елізабет вела далі:
— А я скажу вам, мій рятівниче, що вибудуємо дім набагато кращий. Невдовзі ви вийдете на волю, а ще до того я подбаю, щоб вам приготували дім, де ви зможете жити в супокої та достатку до кінця днів своїх.
— В супокої та достатку… дім… — повільно повторив Натті. — У тебе добрі наміри, дитинко, і мені так жаль, що їм не збутись. Він бачив, як я сидів у колодках, як з мене всі сміялися!
— Хай їм дідько, твоїм колодкам! — вигукнув Бенджамін, стрясаючи в одній руці пляшку, до якої раз у раз прикладався, а другою зневажливо махаючи. — Що тут такого? Ось нога, яка цілу годину стирчала, мов утлегар, — то що, вона стала гіршою від цього? Скажіть, гіршою вона стала, га?
— Здається, містере Помпо, ви забуваєте про нашу з Луїзою присутність, — зауважила Елізабет.