— Я притягну його до відповідальності! Я притягну його до суду! Пане шериф, накажіть заарештувати його!
Тим часом Річард збагнув, що й до чого, і докірливо мовив, повернувшись до старого моряка:
— Бенджаміне, як ти потрапив у колодки? Я завжди думав, що ти сумирний, мов ягня. Саме за це й шанував тебе. Ех, Бенджаміне, Бенджаміне! Ти зганьбив своєю поведінкою не тільки себе, але й своїх друзів! О господи! Містере Дулітл, таж він зам, здається, звернув обличчя на один бік!
Гайрам, устигши вже підвестись, відійшов від управителя на безпечну відстань і почав на весь голос вимагати покари. Провина Бенджаміна була очевидною, і Річард, пам'ятаючи безсторонність свого кузена під час розгляду справи Шкіряної Панчохи, дійшов прикрого висновку, що мусить заарештувати приятеля. Коли строк перебування в колодках, призначений Шкіряній Панчосі, минув, і Бенджамін довідався, що вони пробудуть принаймні одну ніч за гратами разом, він не став протестувати і просити, щоб його віддали на поруки. Він лише, коли констеблі на чолі з шерифом повели їх до в'язниці, виголосив таку промову:
— Я нічого не маю проти, щоб переночувати в одному кубрику з Бампо, бо це чесний старий і майстерно володіє остенем і рушницею. Але не розумію, чому людину, яка скривила на один бік пику того теслі, не винагородили подвійною порцією рому? Це несправедливо і не по-християнськи. Якщо в нашій окрузі і є кровопивця, то це він. Я його знаю, еге ж! А коли у нього в голові не порохно, то й він тепер, мабуть, зрозумів, що я за людина. Та й що я такого поганого зробив, що ви так засмутилися? Чого ви, сквайре, берете всі ті дурниці так близько до серця? Звичайна собі баталія бортом до борту, тільки ми обидва стояли на якорі, як у порту Прайя, а ми тоді таки всипали ворогові.
Відповісти на ту мову означало б для Річарда принизити свою гідність, тож, коли бранців щасливо приставили в тюрму, він наказав засунути всі засуви та замкнути двері й пішов.
Решту дня Бенджамін перебув у безкінечних дружніх балачках із різними людьми, розмовляючи з ними через грати, а його товариш, понуро опустивши голову, швидко й нетерпляче ходив туди-сюди по тісній комірчині; коли ж він на мить підводив голову й зустрічався поглядом з ким-небудь із цікавих, на обличчі його проступала майже дитяча наївність, яку заміняла відразу неприхована й глибока тривога.
Надвечір біля вікна в'язниці бачили Едвардса. Він довго й розважно говорив із своїм другом і, певне, заспокоїв його, бо коли юнак пішов, Шкіряна Панчоха кинувся на солом'яний матрац і незабаром уже спав міцним сном. Цікаві, з доброю половиною яких Бенні Помпа встиг випити за дружбу, потроху розійшлись, і Біллі Кербі, що стовбичив біля вікна довше всіх, о восьмій годині вечора, коли вже Натті ліг, пішов до темплтонської кав'ярні. Тоді Натті підвівся, запнув ковдрою вікно, й обидва в'язні, очевидно, лягли спати.
РОЗДІЛ XXXV
Вони тікали від погоні.
Як вітер, мчали їхні коні,
Ніхто назад не поглядав,
Аж доки ворог не відстав.
Семюель Батлер, "Гудібрас"
Коли посутеніло, присяжні, свідки й інші учасники суду почали розходитися, а близько дев'ятої селище вже заспокоїлося і на вулицях майже нікого не було видно.
О цій порі суддя Темпл і його дочка, за якими трохи віддалік ішла міс Грант, повільно прогулювалися тополевою алеєю і розмовляли.
— Звичайно, ніхто краще за тебе не розрадить старого, — казав суддя, — та не намагайся виправдати його: закон треба шанувати.
— Але ж, тату, — палко вигукнула Елізабет, — закон, що засуджує таку людину, як Шкіряна Панчоха, за дрібну, на мою думку, провину, навряд чи можна назвати досконалим!
— Ти говориш про те, чого не розумієш, — відповів батько. — Суспільство не може існувати без певних обмежень. І ті, хто втілює ці обмеження в життя, мусять бути поза підозрою і користуватися повагою. Як подивилися б на суддю, котрий звільнив від кари злочинця лиш через те, що той урятував життя його дочці?
— Я розумію… я розумію, твоє становище було скрутне, любий тату, але ж… Засуджуючи вчинок Натті, я не можу не думати про те, що суддя — теж людина!
— Ти міркуєш суто по-жіночому. Збагни, дитинко, його покарали не за те, що він образив Гайрама Дулітла, а за те, що загрожував зброєю констеблеві, коли той виконував службовий обов'язок…
— А мені байдуже, за що саме, — перепинила його міс Темпл із переконаністю, в якій було більше почуття, ніж розсудливості. — Я знаю лише, що Натті не винний, а коли так, то ті, хто його кривдить, не можуть називатися справедливими.
— Отже, і суддя теж? І твій батько, Елізабет?
— Ні, ні, не кажи так, любий тату!.. Ти хотів мені щось доручити, — поясни, що саме, і я все виконаю.
Суддя трохи помовчав, тоді лагідно усміхнувся, ніжно погладив дочку по плечі й сказав:
— Де в чому ти маєш рацію, Бесс, але в тебе серце бере гору над розважливістю. Ну, то слухай: у цьому гаманці двісті доларів. Піди до в'язниці, — не бійся, тебе ніхто там не зобидить, — і віддай цю записку наглядачеві, а коли побачиш Бампо, скажи йому все, що вважаєш за потрібне, розрадь бідолашного старого. Але пам'ятай, Елізабет: закони — це те, що відрізняє цивілізоване суспільство від дикого. І ще пам'ятай, що Шкіряна Панчоха порушив закон, а твій батько був його суддею.
Елізабет нічого не відповіла, тільки палко притиснула до грудей руку, що тримала гаманець, і попідруч із Луїзою вийшла на головну вулицю.
Вони йшли мовчки, тримаючись домів, де вечірній присмерк був ще густіший і майже цілком ховав їхні постаті; не було чути ані звуку, лише торохкотів віз, який пара волів тягла в тому ж напрямку, куди йшли дівчата. Поруч із возом ліниво брів погонич, стомлений, мабуть, денною працею. На розі біля тюрми воли звернули до стіни і, перегородивши дівчатам дорогу, зупинилися; погонич винагородив їх за терплячу працю сіном із шаньок, які висіли у них на шиях, і воли взялися повільно жувати. Видовище було настільки звичайне, що Елізабет і не поглянула б удруге на той запряг, якби раптом не почула, що погонич неголосно розмовляє з волами:
— Ану, Рябий, поводься пристойно, прошу тебе!
І це звернення до волів, таке дивне для тутешнього краю, і, головне, сам голос примусили Елізабет здригнутися. Обходячи ріг будинку, вона неминуче повинна була опинитися поруч з погоничем і, незважаючи на його простецький одяг, упізнала в ньому Едвардса. Очі їхні зустрілися, і ні пітьма, ні широкий плащ, в який була закутана дівчина, не завадили Оліверові також упізнати її.