— Спокійніше, чоловіче, — мовив Натті, — їх тут, щоправда, дві, але одну прикінчив собака, а другу — я, тож не бійтеся, вони вас не вкусять.
— А де ж олень? — запитав Гайрам, розгублено озираючись.
— Який іще олень?
— А той, якого ти вбив уранці.
— Та це ж заборонено законом! — відповів старий мисливець. — Але, сподіваюсь, закон не забороняє вбивати пум?
— Ні, навпаки, за це належить премія… Але хіба твої собаки полюють і на пум, Натті?
— На кого завгодно, навіть на людей, — хіба я вам не казав? Гей, собачки, сюди!
— Так, так, пам'ятаю… Дивні в тебе собаки! Я просто вражений.
Натті присів, поклав голову пуми собі на коліна і вправно зняв скальп.
— Чого це ви дивитеся, сквайре? Зроду не бачили пуминого скальпу? А тепер видайте мені папір на винагороду, — ви ж бо мировий суддя.
— Винагороду? — нерішуче промимрив Гайрам, кінчиком пальця торкаючи вуха пуми. — Гаразд, ходімо до твоєї хатини — ти присягнеш, і я випишу ордер. Сподіваюсь, у тебе знайдеться біблія? Для присяги потрібні лише біблія і молитовник.
— Я не маю книжок, — відрізав Натті. — І такої біблії, якої вимагає закон, у мене немає.
— Не думай, що потрібна якась особлива біблія, — запевнив його мировий суддя. — Твоя так само згодиться для цієї процедури, як і будь-яка інша. Ходімо ж!
— Не поспішайте, сквайре, — мовив мисливець, неквапливо піднімаючи з землі вбитих пум і скальпи і завдаючи рушницю собі на спину. — 3 якого це дива я присягатиму в тому, що ви бачили на власні очі? Чи ви не вірите самому собі, й людина повинна присягтися в тому, що вам добре відомо? Ви бачили, як я знімав скальпи з цих тварюк, а якщо я мушу присягати взагалі, то зроблю це хіба що перед суддею Темплом.
— Але ж тут немає ні пера, ні паперу, то як же я випишу ордер, Шкіряна Панчохо? Доведеться йти по них до тебе в хатину…
Натті повернув своє щире обличчя до хитромудрого урядовця й безгучно засміявся.
— А нащо мені те школярське приладдя? Мені не потрібні ні пера, ні папір, я не знаю, як з ними обходитись, тож і не тримаю нічого такого. Ні, сквайре, я принесу скальпи в селище, а ви напишете ордер згідно з вашими законницькими книжками — так воно буде краще… Хай йому дідько, цьому ремінцеві на шиї в Гектора — колись він задушить старого пса. Чи не можете ви позичити мені ножа, сквайре?
Гайрам, видимо, бажаючи утримати добрі стосунки із старим мисливцем, відразу ж виконав його прохання. Натті перерізав ремінець на шиї собаки й недбало мовив, повертаючи ніж власникові:
— Добрий ножака. Здається мені, йому не первина мати діло з такими ремінцями…
— Ти що, звинувачуєш мене в тому, ніби я випустив твоїх собак? — необачно вигукнув Гайрам.
— Випустив собак? — перепитав мисливець. — Ні, це я сам їх випустив. Я завжди спускаю їх з прив'язу, коли йду з хатини.
Неймовірний подив, з яким Гайрам вислухав цю явну брехню, остаточно переконав Натті в причетності мирового судді до цієї справи, хоч йому і не треба було ніяких підтверджень. Але старий мисливець більше вже не міг стримуватись.
— Послухайте, містере Дулітл, — обурено вигукнув він і сильно стукнув прикладом рушниці об землю, — не знаю, що вас цікавить у вігвамі такої бідної людини, як я, але кажу вам просто у вічі, що ніколи ноги вашої не буде там з моєї згоди. А будете нишпорити навколо, як сьогодні вранці, то я вас так пригощу — не зрадієте.
— А я тобі теж щось скажу, Бампо, — крикнув Гайрам, задкуючи. — Ти — порушник закону, а я — мировий суддя, і ти це незабаром відчуєш.
— Не дуже я злякався вас і вашого закону, — сказав Натті, клацнувши пальцями перед самим носом у мирового судді, — Забирайся, неробо, поки не дістав по заслузі! Та начувайся — коли ще побачу твою погану пику біля свого дому, то пристрелю, як сову, так і знай!
Справедливий гнів завжди має силу, що змушує коритись, і Гайрам не став випробовувати терпець старого мисливця. Коли він щез у кущах, Натті пішов до хатини. Там було тихо, як в могилі.
Він прив'язав собак і постукав у двері. Відчинив Едвардс, і Натті спитав:
— Усе гаразд, хлопче?
— Так, Натті, — відповів Олівер, — правда, хтось пробував відімкнути замок, але марно.
— Я знаю хто, — сказав Натті. — Але я налякав того шельму, тепер він на відстань пострілу не підійде сюди…
Він ще щось роздратовано бурмотів, але слів його вже не було чути, бо він увійшов усередину, зачинивши за собою двері.
РОЗДІЛ XXIX
Подейкують, скарбів у нього — сила.
Шекспір, "Тимон Афінський"
Коли Мармедюк разом з кузеном виїхав за ворота, він не мав бажання відразу починати розмову, бо серце його було ще сповнене ніжних батьківських почуттів. Річард теж мовчав, бо, на його гадку, розмова про таку важливу справу мала бути серйозна, звичайна дружня балачка тут не годилася. Отож першу милю вершники їхали в. цілковитій мовчанці. Але помалу ніжність і задумливість щезли з обличчя судді, й воно набуло властивого йому виразу лагідного гумору й доброзичливості.
— Ну, Діку, — мовив він, — якщо я довірився тобі й погодився на цю поїздку, то мені здається, я можу розраховувати й на твою довіру. Куди й чого ми так урочисто їдемо?
Шериф голосно, на весь ліс, кахикнув і, дивлячись просто перед себе, ніби прозираючи поглядом далеке майбутнє, відповів:
— Між нами завжди, можна сказати, зроду існувала різниця в одному питанні, судде Темпл. Не хочу звинувачувати тебе в тому, за що мусить відповідати природа, бо людина не винна у своїх природних вадах, так само, як і не повинна пишатися своїми чеснотами. Але, повторюю, в одному питанні наші погляди розходяться зроду, хоч різниця у віці між нами, як ти знаєш, становить лише два дні.
— Поняття не маю, Річарде, що то за питання. Мені здається, ми різнимося дуже і то майже у всьому…
— Це лише наслідки, сер, — перепинив його шериф. — Усі наші дрібні розбіжності виникають з однієї причини, й причина та — різна оцінка того, чого може досягти геній.
— Що, що, Діку?
— Я, здається, говорю чистою англійською мовою, судде Темпл; принаймні, мушу говорити, бо вчив мене мови батько, а він знав…
— … грецьку й латину, — урвав його Мармедюк, — мені добре відома обізнаність твоєї родини з мовами, Річарде. Але повернемося до суті справи. Куди й чого ми їдемо?