Піонери

Сторінка 68 з 118

Джеймс Фенімор Купер

Тут втрутився Мармедюк, так що Натті не встиг відповісти. Суддя розпорядився так упевнено й поважно, що Річард не посмів заперечувати. Бенджаміна суходолом приставили в селище, а невід витягли цього разу так, що вся риба втекла безкарно.

Вилов ділили як звичайно: одного з рибалок ставили спиною по черзі до кожної купи риби, й він казав, кому вона належатиме. Біллі Кербі простягнувся на траві біля багаття — стерегти до ранку невід і рибу, — решта людей сіли в човен і попливли додому.

Останнє, що вони бачили, коли багаття вже почало зникати з очей, був лісоруб, який смажив собі вечерю. Вогонь на пірозі могіканина знову горів і рухався до східного берега. Раптом він завмер, тоді в повітря злетіли іскри, — і все потонуло в пітьмі, створеній спілкою ночі, лісу й гір.

Думки Елізабет блукали від Едвардса, який допоміг їй і Луїзі вкутатися в шалі, до старого мисливця й індіанця; вона відчула непереборне бажання відвідати хатину, де так дружно уживалися люди з такими різними звичками й характерами.

РОЗДІЛ XXV

Облиш ці балачки про гори й доли, —

Твої дитячі дні нікому не цікаві,

Старий безумцю, крім тебе самого!

Тож повість починай.

Дуо

Наступного ранку Джонс прокинувся разом з півнями й, наказавши сідлати коней для себе й Мармедюка, з дуже поважним виглядом попрямував до кімнати судді. Двері не були замкнені, й Річард увійшов без будь-яких церемоній, не постукавши, що характеризувало не тільки його стосунки з суддею, але й манери взагалі.

— На коней, Дюку! — вигукнув шериф. — І я розповім тобі про ту справу, на яку натякав учора. Давид у своїх псалмах говорить, — ні, здається, не Давид, а Соломон, — але то байдуже, вони ж з однієї родини, — так-от, Соломон говорить у псалмах, що на все свій час, і я так розумію, що риболовля — не зовсім слушна пора й місце для розмов на важливі теми… Ет! Що з тобою коїться, Мармедюку? Ти здоровий? Дай-но помацаю твій пульс: мій дід, як тобі відомо…

— Я здоровий тілом, — урвав його суддя і навіть злегка відштовхнув кузена, коли той хотів уже виконати обов'язки, що по праву належали докторові Тодду, — але душа в мене болить. Учора ввечері, повернувшися з озера, я одержав вечірню пошту, і там був оцей лист…

Шериф узяв листа і, не читаючи, з подивом глянув на суддю. Тоді перевів очі на стіл, захаращений паперами, газетами й листами, окинув поглядом кімнату. Ліжко було зім'яте, але не розстелене, — видно було, що мешканець цієї кімнати провів безсонну ніч. Свічки догоріли й погасли, очевидно, самі. Мармедюк уже відсунув завіски, відчинив обидві віконниці й стулки вікна, впустивши в кімнату життєдайне повітря весняного ранку. Але його бліде обличчя, тремтячі вуста й запалі очі настільки не відповідали звичайному виглядові судді, спокійному, бадьорому й мужньому, що шериф розгубився. Нарешті він глянув на лист, який усе ще бгав у руці.

— Як! Лист з Англії! — вигукнув він здивовано. — То це, певно, важливі новини!

— Читай, — відповів суддя, збуджено ходячи по кімнаті.

Річард звик думати вголос і тому, читаючи лист, час від часу цитував деякі його частини. Саме ці уривки з листа, разом із коментарями шерифа, ми й пропонуємо увазі читача.

— "Лондон, 12 лютого 1793 року…" — Довгий же збіса був рейс! Бо й справді, шість тижнів віяв північно-західний вітер, оце тільки півмісяця, як улігся. — "Сер, я мав честь одержати ваші листи від 10 серпня, 23 вересня і 1 грудня; на перший з них я відповів з тим самим судном. Одержавши вашого останнього листа, я…" — тут шериф цілу хвилину щось бурмотів собі під ніс, що й нічого не можна було розчути. — "На жаль, мушу повідомити…" — Гм, гм, це, звісно, не дуже добре… — "… але сподіваюся, милосердне провидіння…" — Гм, гм, він, здається, благочестива людина й належить до єпископальної церкви… — "Судно відійшло з Фалмута приблизно першого вересня минулого року…" — Гм, гм… — "Коли матиму якісь додаткові відомості в цій прикрій справі, то неодмінно…" — Гм, гм, справді, доброзичлива людина, як на юриста… — "Але тепер не можу нічого додати до вже сказаного…" — Гм, гм… — "Національний конвент…" — Гм, гм… — "Нещасний Людовік…" — Гм, гм… — "Приклад вашого Вашінгтона…" — дуже тямуща людина, мушу сказати, не те що твої демократи… "Наш відважний флот…" — Гм, гм… — "… за наказом нашого славного короля…" — Еге ж, король Георг — непогана людина, тільки радники в нього нікчемні, гм, гм… — "Прийміть мої запевнення в моїй глибокій пошані…" — Гм, гм… — "Ендрю Голт". — Дуже тямуща й чула людина той Ендрю Голт, але новини погані. То що ти тепер думаєш робити, Мармедюку?

— Що ж я можу, Річарде? Хіба що чекати… Ось ще один лист, з Коннектікуту, зміст його майже такий самий. Лише одне розраджує — він одержав мого листа ще до відплиття корабля.

— Кепська справа, Дюку, кепська! І всі мої плани прибудови флігеля летять шкереберть… Слухай, Дюку, я наказав засідлати коней, бо збирався показати тобі щось дуже важливе. Ти все сушиш голову копальнями…

— Не час тепер говорити про копальні, — урвав його суддя. — Я мушу виконати свій священний обов'язок. Мені доведеться весь день писати, — і я хочу просити тебе, Річарде, щоб ти допоміг, бо я не можу скористатися з послуг Олівера в такій делікатній і важливій справі.

— Звичайно, Дюку! — вигукнув шериф, тиснучи руку судді. — Я завжди до твоїх послуг! Ми ж діти двох сестер, а кров, зрештою, — найкращий цемент, що скріплює дружбу. Так, так, срібні копальні нікуди не дінуться… Ми відкладемо це до іншого разу. Мабуть, треба покликати Діркі Вана?

Мармедюк згідно кивнув, і шериф, облишивши всякі думки про поїздку, негайно пішов до їдальні й послав челядника по Дірка Ван дер Скола.

У Темплтоні на той час було лише два правники. З одним ми вже познайомили наших читачів у пивниці "Хороброго драгуна", а другий був тим самим добродієм, якого Річард панібратськи називав Діркі Ваном, а поселенці — сквайром Ван дер Сколом чи просто "голландцем" і навіть "чесним законником", і то недарма: людина добродушна й непогано обізнана у своєму ремеслі, Ван дер Скол бував, за певних обставин, досить сумлінним. Не бажаючи вводити в оману читачів стосовно характерів наших дійових осіб, мусимо додати, що, говорячи про чесність сквайра Ван дер Скола, слід пам'ятати: все ж на світі відносне, і людські чесноти теж, — і тому просимо не забувати, коли йдеться про якусь рису котрогось із героїв, що та риса — зовсім не абсолютна.