Спорудження храму одностайно доручили Джонсові й Гайрамові Дулітлу. Вони ж побудували "палац", "академію", в'язницю — кому ж іще, коли не їм, було знати, як спроектувати й звести таку будівлю? Обов'язки між обома архітекторами були давно розподілені: Джонс відповідав за проект, а Гайрам Дулітл — за його практичне втілення.
Користуючись такою перевагою, Річард нишком надумав прикрасити вікна романськими арками. Це був би неабиякий успіх[35]. Оскільки церква будувалася з цегли, він міг до пори до часу приховувати свій план, аж поки треба буде ставити рами. Річард обережно повідомив Гайрамові про своє бажання і, делікатно наполягаючи на ньому, посилався здебільшого на красу стилю, не прохопившись і словом про справжню суть свого задуму. Терпляче вислухавши його, Гайрам нічого не заперечив, однак і думки своєї не висловив. Проте коли дійшло до діла, виникло багато труднощів. Спочатку не було годящого матеріалу на такі високі рами, але Річард знайшов вихід, одним порухом олівця зменшивши довжину рам на два фути. Тоді Гайрам сказав, що рами дорого обійдуться, і довелося нагадати йому, що платить Мармедюк, а Річард — скарбник судді. Натяк цей справив бажане враження, і після мовчазного й тривалого, але марного опору рами були зроблені згідно з проектом. Потім почалися прикрощі з дзвіницею, за модель для якої взято одну з менших веж лондонського собору Святого Павла. Треба сказати, що копія не зовсім відповідала оригіналові, бо не всі пропорції вдалося зберегти. Але врешті-решт усі труднощі були подолані, й архітектор дістав змогу милуватися своїм творінням, яке разюче нагадувало пляшечку для оцту. А втім, цього разу не було великого опору, бо поселенці любили новизну, а такої дзвіниці не було ж ніде.
На цьому будівельні роботи припинилися до наступного літа. Треба було обміркувати й вирішити питання про внутрішнє обладнання храму. Річард розумів: якщо він запропонує аналой і вівтар, то цілком викаже себе, — адже ці речі не вживалися в жодній американській церкві, крім єпископальної. Одначе, підбадьорений досягнутими успіхами, він сміливо запропонував назвати храм "Церквою Святого Павла", і Гайрам мудро пристав на цю пропозицію, внісши невеличку поправку до назви: "Нова церква Святого Павла", так ніби названо церкву на честь англійського собору, а не на честь святого, бо то було б надто образливо для релігійних почуттів містера Дулітла.
Чоловік, що зупинився перед церквою, і був той самий Гайрам Дулітл, якого вже не раз ми згадували в цій оповіді. Він був високий і худий; різкі риси обличчя виказували хитрість, хоч як він удавав благочестивого. Річард у супроводі мосьє Лекуа й управителя підійшов до свого помічника.
— Добрий вечір, сквайре, — мовив Річард, кивнувши головою, але не виймаючи рук із кишень.
— Вечір добрий, сквайре, — відгукнувся Гайрам, повертаючись до Річарда всім довгим тілом.
— Щось холодно сьогодні, містере Дулітл, холодно, сер.
— Холоднувато, сер. І на відлигу не повертає.
— Що, милуєтесь нашою церквою? Вона таки гарна, а надто в місячному сяйві — бляха на бані так і виблискує! Закладаюсь, що баня того, іншого Святого Павла ніколи так не сяє в лондонському диму!
— Для молитовного дому справді непогано, — відказав Гайрам. — Сподіваюсь, мусью Леква і містер Пенгіллан погодяться зі мною.
— Звичайно! — вигукнув люб'язний француз. — Це дуже гарно.
— Я був певний, що мусью інакше й не скаже… Останнього разу патока у вас була дуже добра. Може, ще лишилося трохи?
— Ah! Oui! Так, добродію, — відповів француз, легенько здвигаючи плечима й кривлячись. — Є дещиця. Дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюсь, мадам Дулітл добре себе почуває?
— Нічого, ворушиться помалу, — кинув Гайрам. — А що, сквайре, ви вже вирішили, як обладнати молитовний дім?
— Ні… ні… ні! — швидко, але з багатозначними паузами після кожного заперечення відповів Річард. — Треба ще подумати. Приміщення просторе, й нам треба подумати, як його найкраще використати. Я не хочу ставити кафедру біля стіни, наче будку вартового під муром, — вона буде в центрі, отже, навколо лишиться багато вільного місця.
— Біля кафедри за звичаєм ставлять лаву дияконів, — зауважив Гайрам, але, ніби злякавшись, що сказав зайве, тут-таки додав: — А втім, у кожній країні свої звичаї.
— Саме так! — заволав Бенджамін. — Коли пливеш уздовж берегів Іспанії чи Португалії, то на кожному мисі стирчить монастир, а на ньому різної снасті — всякі там дзвіниці та флюгарки — більше, ніж на трищогловій шхуні. Якщо ви бажаєте побудувати гарну церкву, то шукайте зразків у старій Англії. Що ж до Святого Павла, то хоч я й не бачив його зроду, бо до нього далеко від доків, але кожен знає, що це найчудовіша будівля у світі. А ця церква схожа на Святого Павла, як дельфін-касатка на кита, а між ними тільки й різниці, що одне менше, а друге більше. Ось і мусью Леква бував по різних країнах, і хоч Франція зовсім не те, що Англія, проте і там є чимало церков, то він, мабуть, уявляє, що таке гарна церква. Ану скажіть, мусью, щиру правду, гарна наша церковця чи ні?
— Вона тут цілком до речі, — запевнив француз. — Але в католицьких країнах будують — як це сказати по-вашому — la grande cathedrale — великий собор. Цей Святий Павло в Лондоні дуже гарний, дуже belle, дуже, як ви кажете, великий. Але, мосьє Бен, pardonnez moi[36], йому далеко до Нотр-Дам![37]
— Ха! Мусью, та що ви таке кажете? — вигукнув Бен. — Нашому Святому Павлові далеко до ваших дам? Може, ви ще скажете, що наш фрегат "Королівський Біллі" гірший за ваш "Біллі Депарі"[38]? Та ж він упорається з двома такими в будь-яку погоду!
Вигляд у нього був дуже грізний, він розмахував кулаком, трохи меншим, ніж голова мосьє Лекуа, і Річард відчув, що пора втрутитись.
— Тихше, Бенджаміне, тихше! — заспокійливо мовив він. — Ти просто не зрозумів мосьє Лекуа, і ти забуваєшся… Але ось і містер Грант, значить, зараз почнеться служба. Ходімо!
Француз вислухав відповідь Бенджаміна із стриманістю вихованої людини, що не ображається на неуцтво співрозмовника, вклонився на знак згоди й рушив за своїм супутником.
Гайрам і управитель ішли позаду, й Бенджамін весь час буркотів собі під ніс: