Ці два великі союзи складалися, з одного боку, з П'яти, або, як їх стали називати згодом, Шести племен та їхніх союзників, а з другого — з ленні-ленапів, або делазарів, і численних могутніх племен, що вважали цей народ своїм прабатьком. Англійці, а потім і американці називали перших ірокезами, чи Союзом шести племен, а інколи — мінгами. Вороги ж іменували їх менге, або маква. Спочатку це були п'ять племен, або ж, як воліли називати їх союзники, щоб надати їм більшої ваги, — народів: могоки, онеїди, онондаги, каюги й сенеки; вага кожного з цих племен в союзі відповідала порядкові, в якому їх тут перераховано. Через. сто років після заснування союзу до нього приєдналися тускарори, збільшивши таким чином кількість членів до шести.
З ленні-ленапами, яких білі називали делаварами через те, що вони запалювали вогнища великої ради на берегах річки Делавар, єдналися племена могікан і нентігоїв. Нентігої жили біля Чесапікської затоки, а могікани населяли землі між річкою Гудзоном й океанським узбережжям, у тому числі й більшу частину Нової Англії. Звісно, європейці найперше позбавили землі ці двоє племен.
Війни з цими індіанцями відомі в Америці під назвою "воєн короля Філіпа"[26], однак миролюбна політика Вільяма Пенна, чи, як його називали індіанці, Міквона, досягла тієї самої мети з меншими труднощами. Всі тубільці поступово залишили країну могікан; деякі знайшли притулок у своїх родичів, делаварів.
Народ цей його давні вороги мінги, чи ірокези, прозвали "бабами": не спромігшись перемогти їх зброєю, ірокези вдалися до хитрощів — уклали з ними мирову угоду, згідно з якою делавари мали мирно працювати, довіривши свою оборону "мужам", тобто войовничим шести племенам. Так тривало до початку війни за незалежність, коли ленні-ленапи заявили про скасування угоди, рішуче проголосивши, що вони знову стали "мужами". Але в такому волелюбному суспільстві, як індіанське, нелегко було примусити всіх його членів коритися ухвалам вождів. І ось кілька безстрашних знаменитих воїнів, переконавшись, що білих їм не подужати, знайшли притулок у делаварів, принісши в це плем'я ті якості; що ними вони відзначалися серед своїх одноплеменців. Ці вожді певною мірою підняли бойовий дух делаварів і час від часу з невеликими загонами виступали проти своїх давніх недругів чи інших противників.
Серед цих воїнів один рід особливо славився доблестю й тими рисами, що становлять славу індіанського героя. Але війни, час, хвороби й нужда значно зменшили чисельність цього роду, і єдиний представник його стояв тепер у залі Мармедюка Темпла. Протягом довгого часу він був союзником білих — зробив їм деякі важливі послуги, за що й був відзначений: згодом він прийняв християнську віру й при хрещенні дістав ім'я Джон. Під час останньої війни він втратив усю свою рідню, і коли рештки його племені загасили свої вогнища в долинах Делавару, він один зостався тут, вирішивши померти в тім краю, де так довго жили вільно його предки.
Але в гори, що обступили Темплтон, він прийшов лише кілька місяців тому. Старий Шкіряна Панчоха дав йому притулок, а що звички мисливця не дуже відрізнялися від індіанських, то й дружба їхня нікого не дивувала. Жили вони в одній хатині, їли одну й ту саму їжу, і заняття в них було одне.
Ми вже згадували, що при хрещенні старому вождеві дали ім'я Джон, але, розмовляючи з Натті мовою делаварів, він називав себе Чингачгук, що в перекладі означає "Великий Змій". Ім'я це він заслужив ще в юності своїми військовими подвигами й доблестю, одначе, коли зморшки вкрили його чоло й він лишився єдиним і останнім представником свого роду, нечисленні делавари, які ще жили на берегах своєї ріки, дали йому сумне ім'я — Могіканин. Може, воно викликало в душі цього жителя лісів гірку згадку про його загибле плем'я, бо сам він називав себе так дуже рідко, тільки в особливо урочистих випадках; але поселенці називали його Джоном Могіканином, або просто — індіанець Джон.
Поживши довго серед білих, могіканин прийняв деякі їхні звичаї, проте здебільшого тримався своїх давніх звичок. Як і в усіх його одноплеменців, що тривалий час перебували під впливом білих, у нього з'явились нові потреби, і вбрання його було чимось середнім між одягом індіанським і європейським. Він був без шапки, байдуже про міцний мороз; чорне волосся, довге й жорстке, спадало йому на високе чоло і навіть на щоки, ніби приховуючи скорботу шляхетної душі, що оплакувала колишню славу. Ніздрі його прямого римського носа і на сімдесятім році життя роздувались і тріпотіли, як в юності; рот був широкий, але губи — виразні, міцно стулені. Коли він їх розтуляв, видно було міцні, рівні, білі зуби. Підборіддя було повне, але вперед не видавалося, а вилиці сильно розвинені — особливість, притаманна всій червоношкірій расі. Очі він мав невеликі, та коли, ставши на порозі, вій обвів поглядом залу, в них спалахнуло чорне полум'я.
Побачивши, що люди, які обступили юнака, дивляться на нього, могіканин скинув з плечей ковдру, приперезану поясом із березової кори, так що вона прикрила гамаші з невиробленої оленячої шкіри. Він повільно перейшов велику залу, і глядачі мимоволі замилувались величною грацією його ходи. Плечі й груди індіанця були оголені, й серед численних бойових рубців висіла срібна медаль із зображенням Вашінгтона, яку він завжди носив на шиї. Руки були прямі й гарні, але не такі м'язисті, як у людей, що звикли до тяжкої праці. Медаль була його єдиною прикрасою, хоч великі дірки в мочках, що звисали майже на два дюйми, свідчили про те, що колись він залюбки чепурився. В руці він тримав маленький кошик із білих ясеневих прутин, химерно розмальований чорною і червоною фарбами.
Коли цей син лісів наблизився до товариства, всі розступились, щоб індіанець міг підійти до того, задля кого він сюди з'явився. Проте він не заговорив, а стояв мовчки, втупивши палючі очі в плече юнака, а тоді пильно позирнув на суддю, який, здивований незвичною поведінкою завжди спокійного й врівноваженого індіанця, простяг йому руку, мовивши:
— Ласкаво просимо, Джоне! Цей юнак, здається, дуже високої думки про твоє мистецтво, і він бажає, щоб рану його лікував ти, а не доктор Тодд.