Краса, на яку натякав старий воїн, анітрохи не потьмяніла від його алегоричних слів; навпаки, рум'янець на щоках дівчини запалав так яскраво, що, здавалось, ще яскравіше заблищали її чорні очі. Але дівчина, переборовши збентеження, засміялась, удаючи, ніби не сприймає його слова серйозно, й відповіла жартівливо:
— Якщо в нього і є язик, то, певно, не для того, щоб зробити мене повірницею. У ньому надто багато від делавара, щоб він став довіряти свої тайни жінці.
— Дочко, Великий Дух дав твоєму батькові білу шкіру, а мені червону, але кров у нас одного кольору. Молоді люди прудкі й палкі, старі — повільні й холодні. Хіба є різниця під шкірою? Ні. Колись Джон мав дружину. Вона подарувала йому ось стільки синів, — він підняв руку з трьома розчепіреними пальцями, — ще й дочок, які зробили б щасливими кількох молодих делаварів. Вона була добра, дочко, й робила все, що я велів. У нас і в білих різні звичаї, але хіба Джон не кохав своєї дружини, подруги його молодості, матері його дітей?
— Що ж сталося з твоєю родиною, Джоне, з дружиною і дітьми? — мовила Елізабет, розчулена оповіддю індіанця.
— Де лід, який укривав озеро? Розтав і змішався з водою. Джон дожив до тих часів, коли весь його рід пішов у Країну Духів. Тепер і його час наспів, і Джон готовий.
Могіканин схилив голову й замовк. Елізабет не знала, що сказати. Їй хотілося розрадити старого, відвернути його думки від сумних спогадів, але в скорботі його було стільки гідності, що дівчина не наважувалася заговорити. Нарешті після тривалої мовчанки вона запитала:
— Де Шкіряна Панчоха, Джоне? Я принесла порох, але не можу знайти Натті. То, може, ти візьмеш порох і передаси його своєму другові?
Індіанець повільно підвів голову й серйозно подивився на бляшанку, яку Елізабет тримала в руках.
— Ось найлютіший ворог мого народу. Без його допомоги білі ніколи б не подолали делаварів. Великий Дух навчив ваших батьків виробляти порох і рушниці, щоб вони звели з світу індіанців. Невдовзі в цій країні не залишиться жодного червоношкірого. Коли помре Джон, останній могіканин залишить ці горби, й разом з ним щезне і його рід.
Упершись ліктем в коліно, старий воїн нахилився вперед, ніби востаннє вдивлявся в долину, яка видніла крізь імлу, що кожної миті дедалі густішала. Елізабет раптом стало важко дихати. Погляд могіканина, помалу втрачаючи печаль, ставав якимсь несамовито-натхненним — так дивляться, певно, пророки.
— Але він піде в ту країну, — вів далі могіканин, — де зустрінеться із своїми батьками. Там багато дичини й риби. Жінки там не скаржаться на нестачу м'яса, й мінгів там немає. Полювання там — забава для дітей, і всі чесні червоношкірі живуть, як брати.
— Джоне, це не християнський рай! — вигукнула міс Темпл. — Ти знов повертаєшся до поганських забобонів твоїх предків!
— Батьки, сини, — раптом твердо мовив могіканин, — нікого більш немає! У мене тільки один син — Молодий Орел, та й у ньому тече кров білого.
— Джоне, — сказала Елізабет, намагаючись відвернути його думки від цієї теми й водночас сподіваючись задовольнити свою цікавість до всього, що стосувалося Едвардса. — Скажи мені, будь ласка, хто цей містер Едвардс? Чому ти так любиш його? Звідки він родом?
Індіанець стенувся, зачувши ці слова, які, очевидно, повернули йоґо думки до земного життя. Взявши Елізабет за руку, він посадив її поруч із собою і мовив, показуючи на долину, що простерлася в них під ногами:
— Дивись, дочко, всі ці землі, все, що бачать твої молоді очі, належало йому…
Поки він говорив, величезні клуби диму оповили їх і, завихрившись, утворили завісу перед їхніми очима. Перелякана дівчина схопилася на рівні й, глянувши на вершину гори, побачила, що її також огорнув дим, а з лісу доносився гул, що нагадував шум вітру.
— Що це, Джоне? — вигукнула Елізабет. — Нас оточує дим, а з лісу пашить жаром, ніби з печі!
Перш ніж могіканин устиг відповісти, до них долинув крик:
— Джоне! Могіканине! Де ти? Рятуйся! Ліс горить!
Вождь приклав руку до вуст, і знов пролунали звуки, які раніше привернули увагу Елізабет. Почулися швидкі кроки, хрускіт сухих гілок під чиїмись ногами, й на терасу вибіг Едвардс із спотвореним від жаху обличчям.
РОЗДІЛ XXXVII
Кохання владарює скрізь —
В палаці, у хатині, в лісі.
Вальтер Скотт, "Пісня останнього менестреля"
— Як було б жахливо, коли б ти помер такою смертю, мій старий друже! — вигукнув Олівер, ледве зводячи дух. — Вставай мерщій, треба тікати! А може, вже й пізно… Вогонь оточив скелю внизу, і якщо ми не пройдемо тут, нам залишиться тільки стежка над прірвою. Хутчіш, хутчіш! Та отямся, Джоне! Не можна втрачати ні хвилини.
Могіканин показав на Елізабет, яка, зачувши голос Едвардса й забувши про небезпеку, відсахнулась і притулилась до найближчого прискалка.
— Її рятуй. А Джона залиш помирати, — сказав він, ніби струснувши байдужість.
— Її? Про кого ти говориш? — нетерпляче закричав юнак і поглянув туди, куди показував індіанець. Побачивши Елізабет, він сторопів, на мить утративши дар мови. На обличчі дівчини був жах і збентеження від того, що їм довелося зустрітися в такому місці.
— Міс Темпл? Ви тут? — вигукнув він, отямившись. — Невже вам судилося померти такою смертю?..
— Ні, ні, — сподіваюсь, жоден з нас не помре, містере Едвардс, — відповіла Елізабет, намагаючись говорити спокійно. — Диму, справді, багато, але ж вогню не видно! Спробуємо врятуватися.
— Давайте вашу руку, — сказав Едвардс. — Може, нам пощастить знайти вихід, і ви спуститеся вниз. Чи вистачить у вас сили бігти?
— Звичайно. Мені здається, ви перебільшуєте небезпеку, містере Едвардс. Ведіть мене тією дорогою, якою прийшли сюди.
— Авжеж, авжеж! — закричав юнак в якійсь нестямі. — Небезпеки немає, я тільки даремно налякав вас.
— А як же старий індіанець? Невже ми залишимо його тут помирати, як він просить?
Обличчя Едвардса спотворив відчай. Юнак зупинився, глянув на могіканина, а тоді, схопивши дівчину за руку, потяг її за собою до проходу, крізь який сподівався вибратися з вогняного кільця.
— Не потерпайте за нього, — відповів Олівер майже спокійно, хоч у голосі його бриніла розпука. — Старий звик до лісів і бував у бувальцях: він утече на гору, а може, й тут буде Б цілковитій безпеці.