— Тату, а може б і ви втекли?..
Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.
— Ідуть, — кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері.
— Одчини! Ач, прищулився.
— Бий прикладом!
Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю.
— Де хазяїн?
— Я, — озвався батько хрипло якось.
— Ну, от тебе нам і треба, — сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, — світло дай!
Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам'янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.
— Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:
— Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.
Гайдамака аж зубами заскреготів.
— А-а, не знаєш ти!
Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки.
— Ми ось язика тобі розв'яжемо, — кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся... І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще... ще....Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.
Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.
— Хай одсапне, — сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?
Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням...
— Кинь, кинь! — забили її. — Давайте зброю! Одімкни скриню.
Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.
— Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. — Вставай, розлігся!
Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки:
— Йди, йди, слоняєшся.
Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір'я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними...
Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати.
Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одстала, Пилипко йшов далі.
Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Ішли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розійтися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах.
Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на подвір'я, і ворота важкі за ними — хряп! (Зачинилися).
Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп з вигону од вітряків приголомшив ЇЇ, — враз замовкла й прислухалась... Ще залп.
— Це полонених розстрілюють... — хтось сказав і лячно позадкував у темряву: — Тікайте!
Всі злякано кинулися за ним у темряву...
Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з улиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була — простоволоса й заплакана. Очима нерухомо дивилась кудись у куток. Біля неї спали-розкидалися діти. Килинка голову на коліна Їй поклала. Сплять...А як прокинуться?
Жаль боляче обценьками вщипнув за серце. Хлопець аж зуби зціпив. Та в хату не зайшов. Мерщій — шмиг у конюшню. Щось довго возився там, а згодом вивів коня і, крадучись та прислухаючись, повів на город, далі картоплею аж на леваду. Там став і довго придивлявся: і навшпиньки ставав, і понад землею присідав. Або ще заплющувавсь і сторожко наставляв ухо. Тиша. Тоді взявся за гриву й став ногою коневі на коліно. Мить — верхи вже. Мовчки сіпнув за поводи й пірнув у коноплях, потім лоза була, осики на леваді. Знов кущі якісь...
Пилипко зірко дивився очима, щоб, бува, не збитися. То ген — садок Горобців, а йому треба повз нього, щоб у степ. Тут йому тільки в степ би, а там...
Назустріч із сутіні враз вискочила постать і гукнула, клацнувши рушницею:
— Хто такий?
Кінь схарапудивсь і крутнув набік. А Пилипко хоч і злякався, аж похолонув увесь, усе ж смикнув за поводи й ногами вдарив.
— Ньо! Ньо!.. — і скочки подавсь у степ...
Ззаду вибухнуло щось і побіля вуха цьвохнуло. Вибухнуло ще, і загавкали собаки десь іззаду. Потім — далі, тихше... Уже саме гупання копит та хлібів шелестіння чулися Пилипкові, а він усе летів, прихилившись коневі до шиї, і все ногами бив та смикав за поводи.
Нарешті став. Кінь засапався і весь мов скупаний. А Пилипкові забило дух. Він хапнув свіже степове повітря — раз, іще... Потім скинув картуза й почав прислухатися, поводячи головою на всі боки. Тихо. Степ... Ніч... Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився од річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А він це привів коня пасти на ніч... Та схаменувся — кінь мокрий же, і ззаду там, на леваді, бахнув постріл... А ще раніше — залп на вигоні біля вітряків...
Знов прислухався, а тоді помалу рушив хлібами, сторожко поводячи головою та розглядаючись — де це він? Збоку місяцем облита могила висока.
Під'їхав ближче Пилипко й придивився. А — це ж Розкопана. Значить, і на шлях недалеко. Ось тут з гони проїхати вліворуч, а тоді повз верби, що в балочці. Виїхав на шлях, пустив коня бігом, а сам зірко дивився вперед, щоб часом на роз'їзд "їхній" не наткнутися. За півгодини яких спереду замаячили вітряки на горі. Хлопець смикнув коня й понісся скочки. А назустріч із балки садки кучеряві визирнули, біленькі сонні хати. І тиша всюди.