— Здрастуйте, grand'maman*, сказав, увійшовши, молодий офіцер.— Bon jour, mademoiselle Lise*. Grand'maman, я до вас із проханням.
— Що таке, Paul*?
— Дозвольте вам представити одного з моїх приятелів і привезти його до вас у п'ятницю на бал.
— Привези мені його просто на бал, і тут мені його й представиш. Чи був ти вчора в***?
— Якже! дуже було весело; танцювали до п'ятої години. Яка гарна була Єлецька!
— І, мій любий! Що в ній гарного? Чи ж така була її бабуся, княгиня Дар'я Петрівна?.. До речі: я думаю, вона вже дуже постаріла, княгиня Дар'я Петрівна?
— Як постаріла?—відповів неуважно Томський,— вона літ сім як померла.
Панночка підвела голову й подала знак молодому чоловікові. Він згадав, що від старої графині таїли смерть її ровесниць, і прикусив собі губу. Але графиня почула вість, для неї нову, з великою байдужістю.
— Померла! —сказала вона,— а я й не знала! Нас разом пожалували у фрейліни, і коли ми представились, то государиня...
І графиня всоте розповіла внукові свій анекдот.
— Ну, Paul, — сказала вона потім,— тепер допоможи мені встати. Лізонько, де моя табакерка?
І графиня з своїми дівчатами пішла за ширмами кінчати свій туалет. Томський лишився з панночкою.
— Кого це ви хочете представити? —тихо спитала Лизавета Іванівна.— Нарумова. Ви його знаєте?
— Ні! Він військовий чи статський?
— Військовий.
— Інженер?
— Ні! кавалерист. А чому ви думали, що він інженер?
Панночка засміялась і не відповіла ні слова.
— Paul! — закричала графиня з-за ширмів,— пришли мені який-небудь новий роман, тільки, будь ласка, не з нинішніх.
— Як це, grand'maman?
— Тобто такий роман, де герой не давив би ні батька, ні матері, і де не було б утоплих тіл. Я страх як боюсь утоплеників!
— Таких романів тепер нема. Чи, може, хочете російських?
— А хіба є російські романи?.. Пришли, голубчику, будь ласка, пришли!
— Прощайте, grand'maman: я поспішаю... Прощайте, Лизавето Іванівно! Чому ж ви думали, що Нарумов інженер?
І Томський вийшов з убиральні.
Лизавета Іванівна лишилась сама: вона покинула роботу й стала дивитись у вікно. Незабаром на одному боці вулиці з-за будинку на розі показався молодий офіцер. Рум'янець покрив її щоки: вона взялася знову до роботи і схилила голову над самою канвою. В цей час увійшла графиня, зовсім одягнена.
— Накажи, Лізонько,— сказала вона,— в карету запрягати, і поїдемо прогулятись.
Лізонька встала від п'яльців і стала прибирати свою роботу.
Ти що, матінко моя! глуха, чи що! — закричала графиня.— Вели мерщій запрягати в карету.
— Зараз! — відповіла тихо панночка й побігла в передпокій.
Слуга ввійшов і подав графині книги від князя Павла Олександровича.
— Добре! Подякуйте,— сказала графиня.— Лізонько, Лізонько! та куди ж ти біжиш?
— Одягатись.
— Встигнеш, матінко. Сиди тут. Розгорни ось перший том; читай вголос...
Панночка взяла книгу й прочитала кілька рядків.
— Голосніше! — сказала графиня.— Що з тобою, матінко моя? втратила голос, чи що?.. Стривай: підсунь мені ослінчик, ближче... ну! —
Лизавета Іванівна прочитала ще дві сторінки. Графиня позіхнула.
— Кинь цю книгу,— сказала вона,— що за теревені! Одішли це князеві Павлу й вели дякувати... А як же карета?
— Карета готова,— сказала Лизавета Іванівна, глянувши на вулицю.
— Чому ж ти не одягнена?—сказала графиня,—завжди треба тебе дожидати! Це, матінко, нестерпно.
Ліза побігла до своєї кімнати. Не минуло й двох хвилин, графиня почала дзвонити щосили. Троє дівчат вбігли в одні двері, а камердинер у другі.
— Чом це вас не докличешся? — мовила їм графиня.— Скажіть Лизаветі Іванівні, що я її жду.
Лизавета Іванівна ввійшла в капоті і в капелюшку.
— Нарешті, матінко моя! — сказала графиня. —Що за убори! Навіщо це?., кого принаджувати?.. А яка погода? — здається, вітер.
— Аж ніяк, ваше сіятельство! Дуже тихо! – відповів камердинер.
— Ви завжди говорите навмання! Відчиніть кватирку. Так і є: вітер! і холоднющий! Випрягти з карети! Лізонько, ми не поїдемо: нічого було вбиратись.
— І от моє життя! — подумала Лизавета Іванівна.
Насправді, Лизавета Іванівна була найнещаснішим створінням. Гіркий він є, чужий хліб, каже Данте, і тяжкі східці чужого ганку, а кому ж і знати гіркоту залежності, як не бідній вихованці знатної старухи? Графиня***, звісно, не мала злої душі; але була примхлива, як жінка, розпещена світом, скупа й заглиблена в холодний егоїзм, як і всі старі люди, що відлюбили в свою пору і чужі всьому тепер. Вона брала участь у всіх суєтностях великого світу, таскалась на бали, де сиділа в кутку, нарум'янена й зодягнена за старовинною модою, як потворна й необхідна прикраса бальної зали; до неї з низькими поклонами, приїхавши, підходили гості, як за встановленим обрядом, і потім уже ніхто нею не цікавився. У себе приймала вона ціле місто, додержуючи строго етикету й не впізнаючи нікого в обличчя. Численна челядь її, розжирівши й посивівши в її передпокої та в дівочій, робила що хотіла, наперебій обкрадаючи вмираючу старуху. Лизавета Іванівна була домашньою мученицею. Вона наливала чай і діставала догани за надмірне витрачання цукру; вона вголос читала романи й винна була в усіх помилках автора; вона супроводжувала графиню в її прогулянках і відповідала за погоду й за брук, їй була покладена платня, яку ніколи не доплачували; а тимчасом вимагали від неї, щоб вона вдягнена була, як і всі, тобто як дуже мало хто. В світі вона грала найжалюгіднішу роль. Всі її знали, і ніхто не помічав; на балах вона танцювала тільки тоді, як невистачало vis-a-vis*, і дами брали її під руку щоразу, коли їм треба було йти до вбиральні поправити що-небудь у своєму вбранні. Вона була самолюбива, живо відчувала своє становище й дивилась круг себе,— з нетерпінням дожидаючи визволителя; та молоді люди, обачливі в легковажнім своїм марнолюбстві, не удостоювали її увагою, хоч Лизавета Іванівна була в сто разів миліша за нахабних і холодних відданиць, коло яких вони упадали. Скільки разів, покинувши нишком нудну та пишну вітальню, вона йшла плакати в бідній своїй кімнаті, де стояли ширми, обклеєні шпалерами, комод, дзеркальце й фарбоване ліжко, і де лойова свічка тьмяно горіла в мідному шандалі!