— А чи не можна мені зараз ще разочок ковтнути, містере Шухарт?
Редрік сховав за пазуху флягу, яку тримав у руці, і сказав:
— Червоне бачиш між каменями?
— Бачу, — сказав Артур і конвульсивно перевів дух.
— Просто на нього. Пішов.
Артур зі стогоном потягнувся, розправляючи плечі, весь скривився й, озираючись, промовив:
— Помитися би хоч трішки... Приклеїлося все.
Редрік мовчки чекав. Артур безнадійно подивився на нього, похитав головою і рушив було, але тут же спинився.
— Рюкзак, — сказав він. — Рюкзак забули, містере Шухарт.
— Марш! — наказав Редрік.
Йому не хотілось ані пояснювати, ані брехати, та й намарно все це було. І так піде. Діватися йому нікуди. Піде. І Артур пішов.
Побрів, згорбившись, тягнучи ноги, намагаючись віддерти від обличчя міцно присохлу погань, зробившись маленьким, жалюгідним, худим, як мокре приблудне котеня. Редрік рушив слідом, і, як тільки він вийшов із затінку, сонце обпалило і засліпило його, і він прикрився долонею, шкодуючи, що не прихопив темних окулярів.
Від кожного кроку здіймалася хмарка білої куряви, курява сідала на черевики, вона смерділа — точніше, це від Артура тхнуло, йти слідом за ним було неможливо, і не відразу Редрік зрозумів, що смердить якраз найбільше від нього самого. Запах був гидотний, але якийсь знайомий — це в місті так смерділо у ті дні, коли північний вітер ніс по вулицях дими від заводу. І від батька так само смерділо, коли він повертався додому, величезний, похмурий, з червоними скаженими очима, і Редрік поспішав залізти куди-небудь у дальній кут і звідти дивився боязко, як батько здирає з себе і жбурляє в руки матері робочу куртку, стягує з величезних ніг величезні стоптані черевики, пхає їх під вішак, а сам в одних шкарпетках липко чалапає до ванної під душ і довго ухкає там, з ляском плескаючи себе по голих тілесах, гримить тазами, щось бурчить собі під ніс, а потім реве на весь дім: "Маріє! Заснула?" Треба було дочекатися, поки він відмиється, сяде за стіл, де вже стоїть чвертка, глибока тарілка з густим супом і банка з кетчупом, дочекатися, поки він спорожнить чвертку, досьорбає суп, ригне і візьметься за м'ясо з бобами, і ось тоді можна було вилазити на світло, залазити до нього на коліна і питати, якого майстра і якого інженера він утопив сьогодні в купоросному мастилі...
Усе навколо було розпечене до білого жару, і його нудило від сухої жорстокої спеки, від смороду, від утоми, і несамовито саднила обпечена, потріскана на згинах шкіра, і йому здавалося, що крізь гарячу каламуть, яка огортала свідомість, вона намагається докричатися до нього, благаючи про спокій, про воду, про прохолоду. Затерті до незнайомості спогади громадилися у набряклому мозку, перекидали один одного, затуляли один одного, змішувалися один з одним, вплітаючись у білий спекотний світ, що витанцьовував перед напівзаплющеними очима, і всі вони були гіркими, і всі вони смерділи, і всі вони викликали шкребкий жаль або ненависть. Він намагався втрутитися у цей хаос, силувався викликати з минулого який-небудь солодкий міраж, відчуття ніжності чи бадьорості, він витискав із глибин пам'яті свіже усміхнене личко Гути, ще дівчинки, бажаної і недоторканої, і воно ніби і з'являлося, але відразу ж затікало іржею, спотворювалося і перетворювалося на похмуру, зарослу грубою бурою шерстю мордочку Мавпочки; він силувався згадати Кирила, святого чоловіка, його швидкі, впевнені рухи, його сміх, його голос, що обіцяв нечувані і прекрасні краї та часи, і Кирило з'являвся перед ним, а потім яскраво спалахувало на сонці срібне павутиння, і ось уже нема Кирила, а витріщаються в обличчя Редріку незмигні ангельські очиці Хрипатого Х'ю, і велика біла рука його зважує на долоні фарфоровий контейнер... Якісь темні сили, вовтузячись у його свідомості, миттєво зминали вольовий бар'єр і гасили ту крапелину добра, яку ще зберігала його пам'ять, і вже здавалося, що нічого доброго не було взагалі, а тільки рила, рила, рила...
І весь цей час він залишався сталкером. Не думаючи, не усвідомлюючи, не запам'ятовуючи навіть, він фіксував немовби спинним мозком, що от ліворуч, на безпечній відстані, над купою старих дощок, стоїть "веселий привид" — спокійний, знесилений, і плювати на нього; а справа подув незрозумілий вітерець, і через кілька кроків вигулькнула рівна, ніби дзеркало, "комарина лисина", багатохвоста, наче морська зірка, — далеко, не страшно, — а в центрі її — розплющений у тінь птах, рідкісна штука, птахи над Зоною майже не літають; а он поруч зі стежкою два покинуті "порожняки" — мабуть, Стерв'ятник залишив на зворотньому шляху, страх сильніший за жадобу... Він усе це бачив, усе враховував, і варто було згорбленому Артурові бодай на крок відхилитися від напряму, як Редріків рот сам собою роззявлявся і хрипкий застережливий крик сам по собі вилітав із горлянки. Машину, думав він. Машину ви з мене зробили... А кам'яні уламки на краю кар'єру дедалі ближчали, і вже можна було розгледіти примхливі візерунки іржі на червоному даху кабіни екскаватора.
Дурень ти, Барбридж, думав Редрік. Хитрий, а дурний. Як це ти мені повірив, га? Ти ж мене з таких от пір знаєш, ти ж мене краще за мене самого знати маєш. Старий ти став, от що. Отупів. Та й те сказати — все життя з дурнями справу мав... І тут він уявив собі, яке рило зробилося у Стерв'ятника, коли той дізнався, що Артур, Арчі, красунчик, кровиночка... що в Зону з Рудим по його, Стерв'ятникові, ноги пішов не шмаркач безкорисний, а рідний син, життя, гордість... І, уявивши собі це рило, Редрік зареготав, а коли Артур злякано озирнувся на нього, він, продовжуючи реготати, махнув йому рукою: марш, марш! І знову поповзли по свідомості, наче по екрані, рила, рила, рила... Треба змінювати все. Не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі — кожний гвинтик цього смердючого світу треба було змінювати...
Артур зупинився перед крутим спуском у кар'єр, зупинився і завмер, втупившись вниз і вдалечінь, витягнувши довгу шию. Редрік підійшов і зупинився поряд. Але він не захотів дивитися туди, куди дивився Артур.
Просто з-під ніг у глибину кар'єру йшла дорога, ще багато років тому розбита гусеницями і колесами важких вантажівок. Праворуч від неї здіймався білий, потрісканий від спеки укіс, а зліва укіс був напівзруйнований, і поміж каміння та куп щебеню там стояв, нахилившись, екскаватор, ковш його був опущений і безсило тицьнувся у край дороги. І, як і слід було сподіватися, нічого більше на дорозі не було видно, тільки біля самого ковша з грубих виступів укосу звисали чорні скручені бурульки, схожі на товсті кручені свічки, і безліч чорних плям виднілося в пилюці, неначе там розплескали бітум. От і все, що від них залишилося, навіть не можна сказати, скільки їх тут було. Може, кожна пляма — це одна людина, одне бажання Стерв'ятника. Он та — це Стерв'ятник живим і неушкод-женим повернувся з підвалу сьомого корпусу. Он та, більша, — це Стерв'ятник без перешкод витяг із Зони "рухливий магніт". А он та бурулька — це розкішна, не схожа ні на батька, ні на матір, усіма жадана хвойда Діна Барбридж. А ось ця пляма — не схожий ні на матір, ні на батька Артур Барбридж, Арчі, красунчик, гордість....