— Заходив хто-небудь?
— Гуталін заходив, — сказала Гута, ледь повагавшись. Вона стояла біля плити і дивилась на нього. — П'яний був як чіп, я його спровадила.
— А Мавпочка як?
— Не хотіла, звісно, його відпускати. Рюмсати намірилась. Але я їй сказала, що дядько Гуталін погано почувається. А вона мені так розуміюче відповідає: "Знову засмоктав Гуталін!"
Редрік осміхнувся і зробив ще ковток. Потім запитав:
— Сусіди як?
І знову Гута трохи повагалася, перш ніж відповісти.
— Та як завжди, — сказала вона врешті.
— Добре, не розповідай.
— А! — сказала вона, з відразою махнувши рукою. — Сьогодні вночі стукає ця баба знизу. Очі отакенні, піна так і бризкає. Чого це ми серед ночі пиляємо у ванній!..
— Зараза, — сказав Редрік крізь зуби. — Слухай, може, поїдемо звідси все-таки? Купимо де-небудь дім на околиці, де ніхто не живе, дачу яку-небудь закинуту...
— А Мавпочка?
— Господи, — сказав Редрік. — Ну невже ми вдвох з тобою не зробимо, щоб їй було добре?
Гута похитала головою:
— Вона дітей любить. І вони її люблять. Вони ж не винні, що...
— Так, — промовив Редрік. — Вони, звичайно, не винні.
— Що там говорити! — сказала Гута. — Тобі дзвонив хтось. Себе не назвав. Я сказала, що ти на риболовлі.
Редрік поставив горнятко і підвівся.
— Добре, — сказав він. — Піду все-таки помиюся. Купа справ ще в мене.
Він замкнувся у ванній, кинув одяг у бак, а кастет, решту гайок, сигарети й інший дріб'язок поклав на поличку. Він довго крутився під гарячим, як окріп, душем, крекчучи, розтираючи тіло рукавицею із жорсткої губки, поки шкіра не побуряковіла, потім вимкнув душ, сів на край ванни і закурив. Миркотіла вода у трубах, Гута на кухні побрязкувала посудом; запахло смаженою рибою, потім Гута постукала у двері і просунула йому чисту білизну.
— Давай швидше, — наказала вона. — Риба стигне.
Вона вже зовсім відійшла і знову взялася командувати. Усміхаючись, Редрік одягнувся, тобто вдяг майку і труси, і прямо в такому вигляді повернувся на кухню.
— Ось тепер і поїсти можна, — сказав він, усідаючись.
— Шмотки в бак поклав? — спитала Гута.
— Угу, — промовив він з напханим ротом. — Гарна рибка!
— Водою залив?
— Hi-і... Винуватий, сер, більше не повториться, сер... Та облиш ти, встигнеш, посидь!
Він упіймав її за руку і спробував посадити собі на коліна, але вона викрутилась і сіла за стіл навпроти.
— Нехтуєш, значить, чоловіком, — сказав Редрік, знову набиваючи повний рот. — Гидуєш, значить.
— Та який ти зараз чоловік. — Порожній лантух ти зараз, а не чоловік. Тебе спочатку напхати треба.
— А раптом? — сказав Редрік. — Хіба не буває у світі див?!
— Щось я таких див від тебе ще не бачила. Вип'єш, може?
Редрік нерішуче погрався виделкою.
— Н-ні, напевно, — промовив він, поглянув на годинник і підвівся. — Я зараз піду. Приготуй мені вихідний костюм. Клас "А". Сорочечку там, краватку...
З насолодою ляскаючи чистими босими ногами по прохолодній підлозі, він пройшов до комірчини і зачинив двері на клямку. Потім він одягнув гумовий фартух, натягнув гумові рукавиці до ліктів і взявся викладати на стіл те, що було в мішку. Два "порожняки". Коробка зі "шпильками". Дев'ять "батарейок". Три "браслети". І один якийсь обруч — теж схожий на "браслет", але з білого металу, легший і діаметром більший, міліметрів на тридцять. Шістнадцять штук "чорних бризок" у поліетиленовому пакеті. Дві чудово збережені "губки" з кулак завбільшки. Три "сльоти". Банка "газова-ної глини". У мішку ще залишався важкий фарфоровий контейнер, ретельно запакований у скловату, але Редрік не став його чіпати. Він дістав сигарети і запалив, роздивляючись добро, розкладене на столі.
Потім він висунув шухляду, дістав аркуш паперу, огризок олівця і рахівницю. Затиснувши сигарету в куті рота і мружачись від диму, він писав цифру за цифрою, вишиковуючи все в три стовпчики, а потім підсумував перші два. Суми вийшли солідні. Він роздавив недопалок у попільничці, обережно відкрив коробку і висипав "шпильки" на папір. В електричному світлі "шпильки" полискували синявою і тільки зрідка раптом бризкали чистими спектральними барвами — жовтою, червоною, зеленою. Він узяв одну "шпильку" й обережно, щоби не вколотися, затиснув між великим та вказівним пальцями. Потім він вимкнув світло і почекав трохи, звикаючи до темряви. Але "шпилька" мовчала. Він відклав її в бік, намацав іншу й теж затиснув між пальцями. Нічого. Він стиснув сильніше, ризикуючи вколотися, і "шпилька" заговорила: слабкі червонуваті спалахи пробігли по ній і раптом змінилися рідшими зеленими. Кілька секунд Редрік милувався цим дивовижним переливом вогників, який, як він дізнався з "Доповідей", мав щось означати, можливо, щось дуже важливе, дуже значне, а потім поклав "шпильку" окремо від першої і взяв нову...
Усього "шпильок" виявилося сімдесят три, з них говорили дванадцять, інші мовчали. Насправді вони теж мали б розмовляти, але для цього пальців було мало, а потрібна була спеціальна машина завбільшки як стіл. Редрік знову запалив світло і до вже написаних цифр додав ще дві. І тільки після цього він зважився.
Він устромив обидві руки в мішок і, затамувавши подих, видобув і поклав на стіл м'який згорток. Якийсь час він дивився на цей згорток, замислено почісуючи підборіддя затиллям долоні. Потім усе-таки взяв олівець, покрутив його в незграбних гумових пальцях і знову відкинув. Добув ще одну сигарету і, не відриваючи очей від згортка, викурив її всю.
— Якого чорта! — сказав він голосно, рішуче взяв згорток і запхав його назад у мішок. — І все. І досить.
Він швидко зсипав "шпильки" назад у коробку і підвівся. Час було йти. Напевно, з півгодинки можна було би ще поспати, щоб голова посвіжішала, та, з іншого боку, значно корисніше прийти на місце раніше і подивитися, як і що. Він скинув рукавиці, повісив фартух і, не вимкнувши світла, вийшов з комірки.
Костюм уже був розкладений на ліжку, і Редрік почав одягатися. Він зав'язував краватку перед дзеркалом, коли за його спиною тихенько рипнули мостини, почулось азартне сопіння, і він удавано нахмурився, щоби не розсміятися.
— У! — крикнув раптом поряд із ним тоненький голосок, і його схопили за ногу.