Він гавкав! О, він гавкав!
Жінок пойняла скруха, страх, якийсь несамовитий, незрозумілий жах; вони кинулися втікати. А що Роза бігла швидше, то пані Лефевр гукала їй услід:
— Стривай, Розо, почекай мене!
Вночі їх мучили жахливі кошмари.
Пані Лефевр снилося, ніби вона сіла за стіл їсти суп, але, коли відкрила миску, там був П'єро. Він вискочив і вкусив її за ніс.
Коли вона прокинулась, їй здалося, що вона ще чує його гавкання. Вона прислухалась: ні, їй причулося.
Заснувши знову, вона побачила, що йде великою безконечною дорогою. Аж ось посеред шляху вона помітила кинутого кошика, великого селянського кошика, і чогось його злякалась.
Кінець кінцем вона все ж його відкрила, і враз звідти вистрибнув П’єро, вп’явся їй у руїсу і не пускав; вона у нестямі кинулась геть, волочачи за собою собаку, що повис на руці, міцно стиснувши щелепи.
Коли почало розвиднятися, пані Лефевр устала і, мов несамовита, побігла до рухлякової ями.
Собака гавкав, усе ще гавкав; він проскавулів цілу ніч* Пані Лефевр заплакала й почала кликати його всілякими пестливими іменами. П’єро відповідав їй ніжними переливами свого собачого голосу.
Тоді вона захотіла знов побачити песика, даючи собі обіцянку годувати його аж довіку.
Вона побігла до робітника, що копав рухляк, і розповіла йому про свою пригоду. Той вислухав її мовчки. Коли ж вона скінчила, він промовив:
— Отже, ви хочете дістати собаку? Це коштуватиме чотири франки.
Вона аж скинулась; весь жаль одразу розвіявся.
— Чотири франки! Та бійтесь Бога! Чотири франки!
Та він відповів їй:
— А ви гадаєте, що я понесу туди свої мотузи та вертлюг, прилаштую їх там, спущусь униз із сином, щоб там мене ще покусав ваш клятий собака — і все це отак, вам на втіху? Не треба було тоді кидати його.
Вона пішла обурена. Чотири франки!
Повернувшись додому, вона зараз же покликала Розу і сказала їй, скільки заправив з неї робітник. Завжди покірлива, Роза лише повторювала:
— Чотири франки! Та це ж таки гроші, пані.— Аж потім додала: — А якби йому кинути щось їсти, бідоласі, щоб він часом не здох із голоду.
Пані Лефевр радісно згодилась, і вони вирушили знов у дорогу з великою скибкою хліба, намащеного маслом.
Порізавши хліб, вони стали кусень по кусню кидати вниз, по черзі розмовляючи з П’єро. А той, ледве з’ївши один шматок, гавкав, вимагаючи ще.
Увечері вони прийшли туди знов, потім другого дня і почали приходити щоденно, але вже лише один раз на добу.
Аж ось однрго ранку, кидаючи вниз перший шматок хліба, вони враз учули в колодязі страшний гавкіт. їх було там двоє! В яму скинули другого, великого собаку!
Роза гукнула: "П’єро!"—і П’єро гавкав, гавкав. Тоді вони стали кидати туди харчі, але щоразу добре чути було якусь страшенну бучу, а потім жалісне скімлення П’єро, покусаного своїм товаришем у біді, що був дужчий від нього й пожирав усе до крихти.
Даремно вони намагались пояснити: "Це тобі, П’єро!" їхньому собаці, очевидно, нічого не перепадало.
Збиті з пантелику, жінки перезирнулися поміж собою, потім пані Лефевр з досадою промовила:
— Але ж не можу я годувати всіх отих собак, яких туди кидатимуть. Треба від цього відмовитись.
І, чуючи, як їй аж дух займається на саму думку про всіх отих собак, що годуватимуться її коштом, вона пішла геть, несучи з собою назад навіть рештки хліба, які й почала дорогою їсти.
Слідом за нею, витираючи очі краєм блакитного фартуха, йшла Роза.