Батько, мати, брат і пані Роземійї вже чекали його в каюті.
— О, як рано,— промовив він.
— Так,— тремтячим голосом відповіла пані Ролан,— нам хотілося довше побути з тобою.
Він глянув на неї. Вона була в чорному, немов у жалобі, і раптом помітив, що її волосся, яке ще місяць тому лише відсвічувало сивиною, було тепер зовсім біле.
Дуже важко було йому розмістити чотирьох гостей у своїй маленькій комірчині; самому довелося сісти на ліжку. Через відчинені двері видно було, як мимо снували люди, наче на вулиці у свято, бо всі проводжаючі, а також ціла армія просто цікавих вщерть заповнили величезний пароплав. Вони швендяли по коридорах, по залах,— усюди, а деякі навіть заглядали в каюту, поки їх не спиняв шепіт:
— Це приміщення лікаря.
П'єр причинив двері, але як тільки опинився у закритій каюті з своїми, відокремлений від сторонніх людей,— зразу ж знову захотів відчинити їх, бо рух на пароплаві приховував загальне замішання і томливе мовчання.
Нарешті пані Роземійї почала розмову:
— Мабуть, мало повітря проходить через оце маленьке віконце,— сказала вона.
— Це ілюмінатор,— відповів П'єр.
Він звернув увагу всіх на товщину скла, що могло витримувати найстрашніші удари ХЕИЛЬ, потім докладно пояснив систему замикання. Тут до нього звернувся Ролан.
— Ти маєш тут і аптечку?
Лікар відчинив шафу й показав цілий набір пляшечок з латинськими назвами на чотирикутних білих етикетках.
Він узяв одну з них, розказав про властивості речовини, що в ній містилася, далі другу, третю, прочитав їм цілий курс лікування хвороб, який всі, здавалося, слухали з напруженою увагою.
Ролан, хитаючи головою, твердив:
— Як це цікаво!
Раптом хтось тихенько постукав у двері.
— Заходьте,— сказав П'єр. Увійшов капітан Бозір.
Він промовив, простягнувши руку:
— Я навмисне запізнився, щоб не заважати вам поговорити в колі своєї сім'ї.
Він також мусив сісти на ліжку. І знов залягла мовчанка.
Раптом капітан наставив вуха. Через перегородку він почув слова команди і заявив:
— Час уже нам рушати, якщо хочемо потрапити на "Перлину", щоб побачити вас ще раз при виході і попрощатись з вами у чистім морі.
Старий Ролан дуже наполягав на цьому, бо, як видно, хотів справити враження на пасажирів "Лотарингії". Він похапливо підвівся:
— Ну, бувай, мій хлопче!
Поцілував П'єра в бакени й відчинив двері. Пані Ролан не поворухнулася і сиділа, опустивши очі, зовсім бліда,
Чоловік взяв її за руку:
— Ходімо, скоріше. Не можна втрачати жодної хвилини.
Вона підвелася, ступила один крок до сина і підставила йому одну по одній білі, наче віск, щоки, і він мовчки поцілував їх. Потім він потиснув руку пані Роземійї та братові і запитав його:
— Коли ж твоє весілля?
— Ще точно не знаю. Ми постараємось, щоб це було в один із твоїх приїздів.
Усі, нарешті, вийшли з каюти й піднялись на палубу, повну пасажирів, носильників і матросів.
Пара шипіла у величезнім череві пароплава, що^ здавалось, здригався від нетерплячки.
— Ну, бувай,— промовив Ролан поквапливо.
— Бувай,— сказав П'єр, стоячи біля маленьких дерев'яних східців, що з'єднували "Лотарінгію" з набережною.
П'єр ще раз потиснув'кожному руку, і вони пішли.
— Швидше, швидше! Ось візник! — кричав старий. Фіакр чекав на них і одвіз до зовнішньої гавані, де
Панагрі тримав напоготові "Перлину".
В повітрі не було найменшого повіву; був один з тих сухих і тихих осінніх днів, коли рівна вода здається холодною і литою, немов криця.
Жан схопив одне весло, матрос — друге, і вони взялися веслувати. На хвилерізах, на молах,, навіть на гранітовому парапеті, численна юрба, рухлива й галаслива, чекала на "Лотарінгію".
"Перлина" пройшла між двома людськими бурунами і хутко опинилася поза молом.
Капітан Бозір, сидячи між двома жінками, тримав стерно і говорив:
— Побачите, що ми будемо саме на" її шляху,— запевняю вас.
І двоє веслярів щосили налягали, щоб відплисти якнайдалі. Аж ось Ролан вигукнув:
— Ось вона, Я бачу її мачти і обидві труби. Вона виходить з басейну!
— Жвавіше, хлопці,— скомандував Бозір.
Пані Ролан витягла з кишені хусточку і приклала до очей.
Ролан стояв, учепившись за щоглу, і виголошував: ,
— Ось вона заходить у зовнішню гавань... Зупинилася... Знов пішла... Мусила взяти буксир... Пішла... Браво!.. Ось іде між двох молів!.. Чуєте, як галасує юрба... браво!.. Це "Нептун" тягне її!.. Тепер я бачу його ніс... Ось вона, ось вона!.. Гляньте, на бога, що за корабель! На бога! Дивіться!..
Пані Роземійї і Бозір озирнулися: обидва чоловіки кинули веслувати; лише пані Ролан не поворухнулася.
Величезний пакетбот, якого тяг дужий буксир, що перед ним здавався маленьким цуценям, повільно й велично виходив з порту. І жителі Гавра, скупчившись на .молах, на пляжі, біля вікон, охоплені патріотичним поривом, почали гукати: "Хай живе "Лотарингія"!",— радісно вітаючи й плескаючи цьому чарівному виходу, цим пологам великого морського міста, що дарує морю найкращу свою дочку.
А вона, проминувши вузький прохід між двох гранітових мурів, відчула, нарешті, волю, кинула свого буксира і попливла сама. Здавалось, наче по морю побігло величезне чудовисько.
— Ось вона!.. Ось вона!..— все гукав Ролан.— Вона йде просто до нас.
А Бозір, сяючи, правив своє:
— А що я вам казав, га? Чи ж я не знаю її курсу? Жан стиха звернувся до матері:
— Глянь, мамо, вона наближається.
І пані Ролан розплющила очі, нічого не бачачи крізь сльози.
"Лотарінгїя" підходила, розвиваючи найбільшу швидкість,— година була чудова, ясна й тиха. Бозір, навівши бінокль, скрикнув:
— Увага! Пан П'єр стоїть на кормі, сам один, його добре видно. Увага!
Високий, як гора, і прудкий, як поїзд, корабель проходив мимо, мало не торкаючись "Перлини".
І пані Ролан, забувши про все на світі, безтямно простягла до нього руки і побачила свого сина, свого П'єра в кашкеті з галунами; він стояв на палубі і слав їй обома руками прощальні поцілунки.
Але пароплав уже відходив, відбігав, зникав, і скоро став зовсім маленьким, наче ледве помітна плямка на величезній споруді. Вона намагалася розгледіти його, але вже нічого не бачила.
Жан взяв її за руку:
— Ти бачила? — промовив він.
— Так, бачила. Який він добрий!