Раптом Жан-Бар розпустив клівер і його випнутий вітром трикутник став подібний до крила, потім двома кроками скочив на корму, щоб звільнити гіклісель, прикріплений до щогли..
Тоді за бортом баркаса, який ще дужче ліг набік і йшов тепер повним ходом, почулось ніжне жваве дзюркотіння пінявих струменів води.
Ніс розрізав море, наче якийсь химерний стрімкий леміш, і хвиля, рухлива, біла від піни, здіймалась і падала, ніби відкраяна плугом скиба землі.
При кожній стрічній хвилі,— вони були короткі й часті,— удар струшував "Перлину" од клівера до стерна, що тремтіло в руці П'єра, і, коли вітер на якусь мить дужчав, хвилі підступали до бортів і, здавалось, от-от заллють баркас. Ліверпульський пароплав, що доставляв вугілля, стояв на якорі, чекаючи припливу; вони обійшли його з корми, потім, оглянувши одне по одному, всі судна на рейді, відійшли ще далі, щоб помилуватись краєвидом узбережжя.
Цілих три години П'єр, спокійний, безтурботний і вдоволений, блукав по тихій воді, керуючи, немов прудким і слухняним крилатим звіром, цією спорудою з дерева та парусини, що поверталася туди й сюди з його бажання, під тиском його пальців.
Він марив, як буває марять, їдучи верхи на коні чи на палубі пароплава, думаючи про майбутнє, про своє чудове майбутнє, про те, як добре й розумно він влаштує своє життя. Завтра ж він попросить свого брата позичити йому на три місяці півтори тисячі франків, щоб зараз же оселитися в гарненькій квартирі на бульварі Франціска І.
Раптом матрос сказав:
— Насувається туман, пане П'єр, треба вертатись.
Підвівши очі, П'єр побачив на півночі сіру тінь, густу й легку, що затягла небо, вкрила море і мчала до них, як падає з височини хмара.
Він змінив курс, і човен попрямував до молу; його підганяв попутний вітер, і вслід за ним котився прудкий туман. Коли туман наздогнав "Перлину" і огорнув її своєю безбарвною пеленою, холодний дрож пройшов по тілу іП'єра, а запах диму та цвілі, химерний запах морського туману, змусив його стулити губи, щоб не ковтати цих вогких, холодних випарів. Коли, баркас став на своє звичайне місце в гавані, все місто уже закрила імла, що, не падаючи, мочила, наче дощ, і, як річка, розливалася по вулицях та будинках.
У П'єра змерзли ноги й руки; він хутенько повернувся додому й кинувся у ліжко, щоб подрімати перед обідом.
Коли він увійшов до їдальні, мати його говорила Жанові:
— Галерея буде чудова. Ми там поставимо квіти. От побачиш. Я беру на себе догляд за ними. Коли в тебе збиратимуться гості,— то при вечірньому світлі тут буде чарівно.
— Про що йде мова? — запитав П'єр.
— Про чудову квартиру, яку я щойно найняла для твого брата. Це справжня знахідка,— антресолі з ходом на дві вулиці; дві зали, скляна галерея і маленька округла їдальня; досить пристойне для нежонатого чоловіка приміщення.
П'єр зблід. Гнів стиснув йому серце.
— А де це? — запитав він.
— На бульварі Франціска І.
Не лишалось ніяких сумнівів, і він сів, такий роздратований, що ледве стримувався, щоб не крикнути: "Це вже, зрештою, занадто! Невже все тільки для нього!.."
Тимчасом мати, не тямлячись від радості, говорила далі:
— Уяви собі, що все це за дві тисячі вісімсот франків. Вони просили три тисячі, але я виторгувала двісті франків знижки з умовою, що укладу угоду на три, шість чи на дев'ять років. Це саме те, що потрібне Жану. Для адвокатської кар'єри досить мати елегантну квартиру. Це приваблює клієнтів, викликає в них повагу, імпонує їм і дає зрозуміти, що людині, яка живе в такій квартирі, треба добре платити за пораду.
Вона трохи помовчала і сказала:
— Треба-знайти щось подібне і для тебе, П'єр. Звичайно, скромніше, бо ж у тебе нема коштів, але теж щось пристойне. Я певна, що це тобі дуже допоможе.
П'єр промовив згорда:
— О, я здобуду все працею та знанням.
— Це так; але все-таки гарна квартира, як не кажи, —і тобі дуже допоможе.
Серед обіду він запитав зненацька:
— Як ви познайомилися з цим Марешалем? Старий Ролан підвів голову і почав згадувати:
— Чекай-но, зразу не згадаю. Давненько це було. Ага, пригадав! Твоя мати познайомилася з ним у нашій крамниці. Так, Луїзо? Він прийшов щось замовити, а далі став вчащати. Він був спершу нашим клієнтом, а потім —другом.
П'єр, наштрикуючи квасолю на виделку, мов на рожен, допитувався:
— А коли ж саме ви познайомились?
Ролан намагався пригадати, але не зміг і звернувся по допомогу до дружини:
— У якому ж році, скажи-но, Луїзо? Ти повинна пам'ятати, адже в тебе чудова пам'ять. Чекай, це було року... року, року п'ятдесят п'ятого чи п'ятдесят шостого?.. Та пригадай сама,— ти ж мусиш знати це краще за мене.
Вона дійсно подумала кілька хвилин, потім впевнено і спокійно промовила:
— Це було у п'ятдесят восьмому році, мій голубе. П'єрові тоді було три роки. Я пе^вна, що не помиляюся, бо цього ж року дитина хворіла на скарлатину, і Маре-шаль, хоч ми його ще мало знали,! чимало допоміг нам.
Ролан скрикнув:
— Правда, правда, це було просто дивно! Коли твоя мати падала від втоми, а я був зайнятий у магазині, він бігав до— аптеки по ліки для тебе. Він справді мав добре серце! А коли ти видужав, не можеш уявити собі, який радий він був, як цілував тебе! Відтоді ми й стали друзями.
І ось нагла, лиха думка увірвалась в душу П'єра, наче куля, що дробить і роздирає тіло: "Якщо він знав мене раніше, ніж брата, був такий добрий до мене, так любив мене й цілував, якщо завдяки мені він подружився з моїми батьками, то чому ж він усе майно лишив моєму братові, а мені нічого?"
Він більше ні про що не запитував і сидів похмурий, але не задумливий, а скоріше зосереджений; в ньому зародилась нова неясна тривога, ніби початок якоїсь невідомої недуги.
П'єр вийшов з дому і почав блукати вулицями. їх огорнув туман, що робив темряву важкою, непроникною і огидною. Ніби якийсь дим, що несе згубу, спустився на землю. Видно було, як він плив над газовими ріжками, що раз у раз ніби гасли від нього. Вуличний брук став слизький, наче від ожеледі, і, здавалось, увесь поганий дух з надр домів, сморід льохів, канав, риштаків, убогих кухонь, піднявся, щоб змішатися з задушливим запахом цього блукаючого туману.