— Всім чесним жителям спати, спати, спати... Ви мусите бути готові до завтрашнього трудового дня. Забороняється бачити погані сни, хропти і вставати з постелі. Винуватих буде покарано. На добраніч, на добраніч...
Заграла тиха музика. За стіною дзенькнуло.
— Це лемур спати лягає, — пояснив гном.
— А як же він стерегтиме нас?
— Уночі всі сплять, ви теж. А якщо спиш, як можна втекти?
-А ти?
— Мене все одно що немає. Мене вже сьогодні вбили, й у великій книзі записано, що я вмер. — Гном хихикнув. — Навіть краще, що немає. От тільки пайок мені тепер видавати перестануть.
— Не турбуйся, — заспокоїла Аліса, котра раптом зрозуміла, що страшенно зголодніла. — Це довго не може тривати.
— Добре було б,— відповів гном. — Але мені не дожити. Нікуди діватися.
— У нас є підземний корабель, — сказала Аліса. — Якщо ви допоможете нам до нього дістатися, ми привеземо допомогу і вас визволять.
— Яке щастя! Тоді я помчав! Постав мене на підлогу!
Легенько прошелестіли швидкі ноги гнома, і настала мертва тиша.
Пашка з Алісою всілися під стіною, притиснувшись одне до одного. Було холодно й голодно.
— Чому він нас не відпустив? — запитав тихо Пашка. — Або не вбив?
— А що як насправді Гарольд Іванович ні в чому не винуватий? Ось і гном Чотириокого зовсім інакше описує.
— Він, напевно, не знає, що з нами робити, — мовила Аліса. — Якщо нас відпустити, ми сюди приведемо людей. І владі його настане кінець. А якщо пропадемо безвісти, то по нас пошлють експедицію, і його царство все одно буде відкрито.
— Тоді нас краще вбити, — сказав Пашка понуро. — Поки ще експедиція сюди добереться. Він устигне сліди замести.
— Всіх слідів йому не замести, — заперечила Аліса. — Нас неандертальці бачили, нас гноми бачили. Вони розкажуть.
— Тільки нам буде вже все одно.
— Сподіваймося на гномів, — запропонувала Аліса. — Вони нас виручать. Нам би тільки до човна дістатися.
Було темно й тихо. Аліса пригрілася, притиснувшись до Пашки, й задрімала.
Прокинулася вона від того, що хтось обережно смикав її за рукав.
— Алісо, прокинься. Це я, Фуррак, ваш друг. Аліса відразу отямилася — довкола чулися легкі
кроки, шепіт, шерехи.
— Я привів інших гномів, — сказав Фуррак. — Вони принесли інструменти.
Погойдувалися зелені ліхтарики, наповнені світлячками. Чорні силуети безлічі гномів метушилися довкола.
— Алісо, підніми нас до замка, — попрохав гном Фуррак. — А то нам важко туди забратися.
Прокинувся Пашка.
— Привіт, — поздоровкався він, — рятівники прийшли.
— Ш-ш-ш, — прошипів Фуррак, — лемура розбудиш.
— А я такий страшний сон бачив, ви не уявляєте.
— Ш-ш-ш, — зашипіли на нього відразу всі гноми. — Страшних снів дивитися не можна, Чотирио-кий покарає!
— Ну й залякані ви!
Аліса підняла на долонях двох гномів до замка. Один із них світив зеленим ліхтариком, другий дістав інструменти з мішка, що висів через плече, і почав копирсатися в замку. Решта гномів зібралася внизу й підняла ліхтарики, щоб було більше світла.
— Знаєш, Алісо, — озвався Фуррак, — вони всі прийшли, щоб на вас подивитися. Ми так давно живемо без усякої надії, а ви — наша надія. Чим скоріше ви приведете допомогу, тим скоріше мій народ буде вільним. А якщо ви не приведете допомоги, то невдовзі від нас нікого не залишиться.
— Я обіцяю, — запевнила Аліса, — що вам недовго доведеться чекати.
Замок клацнув.
Аліса відімкнула замок. Від клацання мало не прокинувся лемур, що лежав зокола. Він заворушився уві сні, зацмокав тонкими білими губами. Всі завмерли.
Та лемур перевернувся на другий бік і тихенько захропів.
— Ось хто-небудь почує, що він хропе, донесе куди треба, і його покарають, — сказав гном.
— Нехай спить, — мовила Аліса. — Ходімо?
— Так. Ходімо. Тільки я хотів попросити у вас вибачення.
— За що?
— Ми не принесли з собою нічого поїсти. І нам, гномам, котрі завжди славилися гостинністю, дуже соромно. Але зараз кінець місяця, і ми витратили всі талони, а без талонів нам не дають ніяких харчів.
— А що ви звичайно їсте? — запитала Аліса.
— Ми вирощуємо їстівний мох і підземний овес, робимо з них борошно і печемо пиріжки. Ми збираємо солодкі гриби й готуємо з них приправи. Ми вимінювали у підземних мисливців м'ясо...
— Облиш, — зашикали знизу решта гномів. — Не говори про їжу! Ми ж усі голодні!
— А чому ви тепер не вирощуєте й не обмінюєте? — спитав Пашка.
— Але ж не можна! Все, що збирається, вирощується й робиться, треба здавати в розподільник Чотириокого. А він уже видає всім, скільки треба. Це називається справедливістю..
— А чому ж мало видають?
— Бо треба робити запаси. Слід бути розумними. Має бути порядок.
— Не говори, як дурний лемур, — почувся знизу голос одного з гномів. — Ти ж знаєш, що наші харчі поїдають охоронці й тролі. їм тепер не треба турбуватися про їжу. За те, що вони нас охороняють і мучать, їм видають харчі, тільки куди більше, аніж іншим.
— Ви підете чи будете бесідувати? — пролунав ще один голос. — Скоро світло увімкнуть, а ви все розмовляєте.
Пашка обережно відкрив ґрати, і вони пішли вулицею поміж камерами, де спали мешканці підземного міста, яким не можна було хропти і бачити погані сни.
Попереду бігли троє гномів із ліхтариками й показували дорогу. Потім ішли Аліса з Пашкою, а решта гномів завершували похід.
Гном Фуррак сидів на плечі в Аліси, як матрос на щоглі.
Передні гноми повернули праворуч.
— Не туди, — сказала Аліса. — Нам ліворуч. — Я пам'ятаю, звідки нас привели.
— Ми не можемо йти дорогою до шлагбаума, — зауважив Фуррак. — Там охорона, що не спить навіть уночі. Доведеться йти в обхід.
Передній гном погойдав ліхтариком, і вся процесія зупинилася.
— Допоможи, — попрохав Фуррак Пашку.
Той пройшов уперед, нагнувся й підняв накривку люка.
— Нам униз.
Вони опинилися в такому самому коридорі, який вів із камери в палац Чотириокого.
— Тепер зовсім тихо, — прошепотів Фуррак на вухо Алісі.
Стіни коридору розійшлися, зникли в темряві, і попереду відкрилася простора низька зала, в якій нескінченними рядами тяглися однакові кам'яні столи. Алісині очі вже так звикли до темряви, що світла зелених ліхтариків було достатньо, аби зрозуміти: на кожному столі лежить лемур. Лемури лежали однаково — на спинах, ніс-хоботок догори, руки складені на волохатих білих грудях і тонкі мляві пальці переплетені. Спершу Алісі здалося, що лемури померли і їх тут склали перед похороном. Але вона відразу ж збагнула — лемури дихають. Вони похропують, стогнуть уві сні, морщаться, зітхають, але ніхто не повертається, не змінює пози.